3.Ласкаво просимо до пекла

Ранкове повітря Академії, що раніше пахло пилом і старими книжками, тепер було пронизане запахом пороху, розпеченого металу та драконячої магії. Цей запах в’їдався в ніздрі, викликаючи дивне відчуття — суміш страху і дикого, майже інстинктивного збудження.

​Після клятви крові Арден провів мене довгими, заплутаними коридорами, які, як виявилося, вели не до звичного бібліотечного крила, а до секції для «обраних» — бойового факультету. 
Тут навіть стіни були грубшими, а вікна закриті кованими ґратами, наче сама будівля готувалася до облоги. 

​Мої старі, затерті речі зникли, а натомість мені видали нову форму. 

Вона висіла важким, чорним силуетом, коли я розгорнула її в маленькій, аскетичній кімнаті, що мала бути моєю новою оселею. 

Це був не просто одяг, а справжній обладунок: щільна шкіряна куртка, що облягала тіло, з високим коміром і металевими пряжками, які, як я пізніше зрозуміла, були посилені магічною сталлю. Доповнювали її обтислі штани та високі чоботи на шнурівці. 

​Я ніколи не носила нічого подібного. 

Все моє життя — це мішкуваті сукні та м’які туфлі, щоб не шуміти в бібліотеці. 

Коли я нарешті вдягла форму, то відчула себе дивно. Вона сиділа ідеально, підкреслюючи кожен вигин тіла, і додавала мені... сили. Ніби ця чорна шкіра була другою шкірою, призначеною для боротьби. Але водночас я виглядала в ній абсолютно чужорідно, наче тендітна сніжинка, яка випадково потрапила в кузню.
​
Моє біле, майже сріблясте волосся контрастувало з чорнотою форми, а звичайні очі здавалися надто великими та вразливими. Я провела рукою по коміру, відчуваючи його твердість. «Це не твої іграшкові сувої, Еліс», — прошепотів внутрішній голос. «Це твоє нове життя. Або твоя смерть».
​
Тремтячими пальцями я розчесала волосся, заплітаючи його у просту косу. 

Жодних прикрас, жодних воланів. Тільки функціональність. 

​— Час, — пролунав голос Ардена за дверима, жорсткий, як натягнута струна. — Виходь.
​
Я глибоко вдихнула і, зібравши всю свою мужність, відчинила двері.
​
Коридор, що вів до тренувального плацу, був переповнений. Здавалося, усі студенти бойового факультету вишикувалися вздовж стін, щоб подивитися на «нову адептку». Це були діти драконів, спадкоємці могутніх родів, кожен з яких дихав вогнем і пишався своєю силою. Їхні очі, різних відтінків золота, бурштину та зелені, були прикуті до мене.
​Вони не розмовляли. Ні, вони перемовлялися телепатично, створюючи єдиний, гучний хор думок, який врізався мені прямо в мозок. 

​«Бібліотечна миша?»
«Це вона обпалила принца?»
«Слабкосила пустушка. Вона і тижня тут не протягне».
«Як сміє така, як вона, носити нашу форму?»
«Щойно Арден відвернеться, я розірву її на шматки».

​Кожен крок луною віддавався по коридору, мов мій смертний вирок. Я відчувала їхню ненависть, їхню зневагу. 

Серед них я помітила Вікторію. Вона стояла трохи віддалік, її блакитні очі горіли від люті. Вона не говорила телепатично, але її погляд був красномовнішим за будь-які слова. У ньому читалося: «Ти заплатиш за кожну краплю мого вина, за кожен мій принижений погляд. І за те, що ти відібрала у мене принца».

​Арден ішов поруч зі мною, його постать була скелею, що відгороджувала мене від ворожих поглядів. Але навіть його присутність не могла заглушити тисячі голосів у моїй голові. Я відчувала, як його дракон реагує на мій страх — легким, майже непомітним тремтінням його руки, яка випадково торкнулася моєї. 

​Ми вийшли на широкий, вкритий дрібним чорним піском плац. Навколо нього височіли тренувальні вежі, а в центрі стояли манекени, що диміли, наче пережили тисячі вогняних ударів.
​Арден підвів мене до центру. Він зупинився, розвернувся до студентів і його голос, гучний і владний, рознісся плацом, змушуючи всіх замовкнути. 

​— Це Еліс. Вона... нова адептка.
​Він зробив паузу, і в цій паузі зависло все їхнє презирство. 

​— І вона єдина, хто зуміла пошкодити мої крила. Якщо хтось із вас вважає, що вона тут незаслужено, я даю вам шанс довести це. Покажіть їй її місце.
​Арден відступив на крок, залишивши мене одну посеред плацу. Студенти-дракони дивилися на мене, наче на м’ясо, яке кинули на арену хижакам.
Перш ніж виштовхнути мене на очі розлюченому натовпу адептів, Арден затримав мене в невеликій ніші перед самим виходом на плац. Тут було темно, пахло старою шкірою та металом. 

​Я ніяк не могла впоратися з ремінцем на передпліччі — пальці зрадницьки тремтіли, а важка пряжка ніяк не хотіла застібатися. 

​— Дай я, — його голос пролунув зовсім поруч. 

​Він не чекав дозволу. Його великі, гарячі долоні накрили мої руки, м’яко відсторонюючи їх. 

Я завмерла, майже не дихаючи. Арден нахилився низько, його зосереджений погляд був прикутий до мого зап’ястя. Його пальці рухалися впевнено, затягуючи ремінь так щільно, що я відчула пульсацію крові під шкірою. 

​— Ця форма не для краси, Еліс, — тихо промовив він, переходячи до другої руки. — Якщо щитки бовтатимуться, перший же вогняний удар перетворить твою шкіру на попіл. 

​— Ти так кажеш, ніби справді хочеш, щоб я вижила, — зірвалося з моїх губ раніше, ніж я встигла подумати. 

​Арден на мить зупинився. Він підняв очі, і в напівтемряві ніші вони здавалися двома розплавленими монетами. Його рука повільно ковзнула вгору по моєму передпліччю, зупиняючись там, де під шкірою все ще пульсувала срібляста нитка нашої клятви. 

​— Ти моя власність, — його голос став небезпечно низьким, вібруючим. — А я дуже не люблю, коли мої речі псують. Особливо такі рідкісні. 

​Він раптом простягнув руку до моєї шиї. Я здригнулася, очікуючи удару чи поштовху, але він лише поправив мій високий комір, на мить затримавши пальці на моїй пульсуючій житці. 

Його дракон знову подав голос у моїй голові — це не був звук, це було відчуття... голоду. Похмурого, власницького голоду. 

​— Слухай мене уважно, — прошепотів він прямо мені в губи. — Зараз вони будуть тебе провокувати. Вони спробують випалити в тобі залишки гордості. Якщо ти хоча б на мить покажеш їм свої сльози — ти програла. Дракони не знають жалю. Вони поважають тільки силу. 

​— Але в мене немає їхньої сили! — відчайдушно вигукнула я. 

​— У тебе є те, чого немає в них, — він різко смикнув мене за комір, змушуючи піднятися на пальчики. — У тобі спить те, що змусило мене, кронпринца імперії, впасти на коліна. Знайди цей білий жар. Витягни його на поверхню, або вони розірвуть тебе ще до заходу сонця. 

​Він відпустив мене так різко, що я ледь втримала рівновагу. 

​— Іди, — наказав він, вказуючи на сліпуче світло виходу. — І пам’ятай: я відчуваю кожен твій здриг. Не змушуй мене соромитися того, що я обрав саме тебе. 

​Я вийшла на плац, відчуваючи, як місце, де він торкався моєї шиї, горить сильніше, ніж якби туди приклали розпечене тавро. Тепер я знала: на цьому полігоні моїм головним ворогом будуть не адепти. А той, хто щойно затягнув зашморг на моєму зап’ясті. 

Чорний пісок під ногами здавався гарячим, хоча сонце ще не піднялося до зеніту. Плац був оточений високими стінами, з яких, наче з трибун колізею, на мене дивилися сотні очей. Тиша була такою густою, що я чула кожен свій вдих — рваний і судомний.
— Хто хоче першим перевірити стійкість нашої... гості? — голос Ардена розрізав повітря, наче батіг. 

Я очікувала, що вийде якийсь міцний хлопець, але натовп розступився, пропускаючи її. 

Вікторія йшла так, ніби під її ногами розквітали льодяні квіти. Її форма бойового факультету була прикрашена срібним гаптуванням, а на обличчі застигла маска холодної, аристократичної люті. 

— Я, — коротко кинула вона, зупиняючись за десять кроків від мене. 

— Хочу подивитися, на що здатна ця «біла іскра» без ефекту несподіванки. 

Арден кивнув і відійшов до краю арени, схрестивши руки на грудях. Я помітила, як він напружився, хоча зовні залишався спокійним. 

— Почали, — скомандував він. 

Вікторія не чекала ні секунди. Вона різко викинула руку вперед, і з її долоні вирвався потік крижаних шипів. Я ледь встигла відскочити вбік, відчуваючи, як один із них розрізав повітря біля мого вуха. Пісок здригнувся від удару. 

— Що таке, Сніжинко? — її голос був сповнений зневаги. — Де ж твоє полум’я? Чи воно прокидається лише тоді, коли треба підло вдарити в спину принцу? 

Вона атакувала знову. Цього разу це була ціла хуртовина. Крижаний вітер бив у обличчя, засліплюючи, а гострі уламки льоду сікли відкриту шкіру щік. 

Я закрилася руками, відчуваючи, як холод пробирає до кісток. Навколо почулися смішки. 

— Подивіться на неї! — крикнув хтось із трибун. — Вона навіть щит поставити не може! Ардене, ти привів нам мішень для тренувань? 

Я впала на одне коліно. Мої пальці зарилися в чорний пісок. Холод Вікторії намагався заморозити саме моє серце. 

Я відчувала, як страх паралізує мене, як я знову стаю тією беззахисною дівчинкою з бібліотеки. 

«Ти тремтиш. Перестань», — раптом пролунав голос Ардена прямо в моїй голові. Це була не телепатія, це був резонанс клятви. — «Відчуй мою кров у своїх венах. Вона гаряча. Вона не знає холоду. Знайди вогонь, Еліс! Або я сам тебе вб’ю!» 

Його гнів став моїм паливом. Я підняла очі й побачила Вікторію, яка вже готувала фінальний удар — величезний крижаний спис, націлений мені прямо в груди. 

— Досить! — вигукнула я, і цей крик пішов не з горла, а з самої глибини душі.
У ту ж мить світ навколо мене перестав бути холодним. В центрі моїх грудей щось розжарилося до білого сяйва. Я відчула, як по руках прокотилася хвиля нестерпного жару.
Спис Вікторії вилетів у мій бік, але він не долетів. 

Повітря навколо мене спалахнуло білим сяйвом. Лід не просто розтанув — він миттєво випарувався, перетворившись на хмару пари. Але я не зупинилася. Жар вимагав виходу. Я випрямилася, і з моїх розведених рук ударила хвиля чистої білої енергії. 

Це не був вогонь у звичному розумінні. Це був потік сліпучого світла, який зніс Вікторію з ніг і відкинув її на кілька метрів назад, прямо в обійми її наляканих подруг.
На плацу запала мертва тиша. Пара повільно осідала на пісок.
Я стояла посеред випаленого кола. Моє волосся розсипалося по плечах, а кінчики пальців все ще світилися м’яким сріблом. Я важко дихала, відчуваючи, як сила повільно відступає, залишаючи по собі дике виснаження. 

Арден повільно підійшов до мене. Він не дивився на Вікторію, яку намагалися підняти з піску. Його погляд був прикутий лише до мене. Він простягнув руку і грубо схопив мене за підборіддя, змушуючи підняти голову. 

— Оце вже краще, — прошепотів він так, щоб чула тільки я. Його очі горіли неприхованим захватом і... тріумфом. 

— Ти щойно підписала собі вирок, Еліс. Тепер вони тебе не просто ненавидять. Вони тебе бояться.
Він обернувся до адептів, які все ще не могли оговтатися від шоку. 

— Тренування завершено! — гаркнув він. — А ти, Сніжинко... за мною. Нам треба поговорити про те, як ти збираєшся виживати цієї ночі. Бо Вікторія — це була лише розминка. 

Вікторія сиділа на піску, її ідеальна зачіска розпалася, а обличчя було заплямоване сажею. Вона важко ковтала повітря, дивлячись на мене з сумішшю жаху та невіри. Її свита, яка ще хвилину тому голосно сміялася, тепер відступила назад, боячись навіть наблизитися до випаленого кола, в центрі якого стояла я.
​Я відчувала, як погляди адептів змінюються. Це вже не було презирство до «миші». Це був страх перед невідомим хижаком, який щойно показав ікла. 

​— Підведіть її, — холодно кинув Арден, навіть не подивившись у бік своєї нареченої. 

​Дві дівчини підхопили Вікторію під руки. Вона намагалася втримати горду поставу, але її коліна тремтіли. Коли вона проходила повз мене, я відчула від неї запах паленого льоду та... гіркої поразки. 

​— Це не кінець, — прошипіла вона так тихо, що почув би лише дракон. Або той, хто пов'язаний з ним клятвою. 

— Ти просто аномалія, Еліс. Арден викине тебе, як тільки розбереться, як працює твоя сила. 

​Я хотіла відповісти, але Арден раптом опинився за моєю спиною. Його присутність була настільки масивною, що Вікторія миттєво замовкла. Його рука власницьким жестом лягла мені на талію, притягуючи до себе. Це був публічний жест. Маркування території. 

​— Вона адептка бойового факультету першого рангу, — голос Ардена рознісся плацом, карбуючи кожне слово. — Відсьогодні будь-який виклик їй — це виклик мені. Якщо хтось хоче перевірити, чи зможе він вистояти проти її вогню... прошу. Я особисто буду суддею. 

​Ніхто не поворухнувся. Навіть найсильніші старшокурсники опустили очі. Це був мій тріумф — повний, нищівний і водночас лякаючий. 

​Арден схилився до мого вуха, і його гаряче дихання обпекло шкіру. 

​— Насолоджуйся цим моментом, Сніжинко. Ти щойно змусила їх замовкнути. Але пам’ятай: страх — це не повага. Вони чекатимуть, коли ти спіткнешся. А я... — він зробив паузу, і я відчула, як його пальці сильніше стиснули мою талію. — Я буду тим, хто підхопить тебе... або штовхне ще глибше. 

​Він відпустив мене і попрямував до головної вежі, залишаючи мене одну під прицілом сотень заздрісних очей. Я стояла на чорному піску, відчуваючи, як у моїх венах все ще пульсує його золота кров, змішана з моїм білим жаром.
​Я більше не була тінню. Я була пожежею, яка тільки починала розгоратися.