Попіл на твоїх крилах

Ранок перед балом не пахнув квітами чи дорогими парфумами. Він пахнув пилом старих сувоїв, холодним каменем підземелля та моїми нездійсненними мріями. 

​Я прокинулася ще до того, як перші промені сонця торкнулися шпилів Академії Попелу. Моя кімната в гуртожитку для обслуговчого персоналу була настільки малою, що, розправивши руки, я могла торкнутися обох стін одночасно. Але сьогодні навіть ці стіни здавалися затісними. 

​— Зберися, Еліс, — прошепотіла я собі, дивлячись у тріснуте дзеркало. 

​Звідти на мене дивилася дівчина, яка зовсім не вписувалася в цей світ величних драконів. Надто бліда шкіра, губи, що вічно покусані від хвилювання, і волосся... біле, як попіл, що залишився після великої пожежі. 

В Академії мене називали «Сніжинкою», і це зовсім не було компліментом. У світі, де цінувався жар, вогонь і кров, холод був ознакою слабкості. Моя магія вважалася «мертвою» — крихітна іскра, якої ледь вистачало, щоб підпалити гніт свічки.


​На ліжку лежала моя сукня. Вона була старою, перешитою з маминого вбрання, але чистою. Сьогодні я не була гостею. Я була тією, хто розставлятиме келихи з ігристим вином, стежитиме за порядком у бібліотеці та ховатиметься в тіні колонад, поки золота молодь імперії святкуватиме свій випуск.
​Раптом за вікном почувся низький, вібруючий звук, від якого затремтіли шибки. Я підійшла до підвіконня. 

​У чистому ранковому небі, розрізаючи хмари, кружляли вони. Дракони. Величні, сильні, вкриті лускою, що виблискувала на сонці, наче коштовне каміння. Один з них — величезний, із крилами кольору розплавленого золота — зробив круте піке над головною вежею. 

​Арден. Кронпринц. 

​Навіть з такої відстані я відчула хвилю жару, що виходила від нього. Кожен його рух був втіленням влади. Він був сонцем цього світу, а я — лише пилом під його ногами. 

​Я й уявити не могла, що вже за кілька годин цей «пил» обпалить його золоті крила так, що він назавжди запам'ятає моє ім’я. 

​Я востаннє торкнулася грубої тканини своєї сукні й глибоко вдихнула. Бал починається. І я маю бути ідеальною тінню. 

Головна зала Академії Попелу виглядала так, ніби її висікли з цільного шматка обсидіану. Тисячі свічок плавали під високою стелею, створюючи ілюзію зоряного неба, а повітря було густим від ароматів дорогих олій та магії, що буквально іскрила на кінчиках пальців аристократів.
Я стояла біля фуршетного столу, стискаючи в руках тацю. Моя робота була простою: не піднімати очей, не заважати й стежити, щоб келихи високих гостей ніколи не були порожніми. 

— Шампанського, люба. І ворушися, у мене в горлі пересохло від цієї спеки. 

Я обернулася. Переді мною стояла Вікторія — донька верховного мага і наречена кронпринца. 

Її сукня з блакитного шовку була вкрита дрібними кристалами льоду, які не танули, підкреслюючи її холодну магію. 

— Звісно, леді Вікторіє, — я схилила голову, пропонуючи їй келих. 

Вона взяла його, але замість того, щоб відійти, примружила очі, розглядаючи мою сукню. 

— Погляньте-но, дівчата, — вона голосно засміялася, звертаючись до своїх подруг. — Наша бібліотечна миша вирішила, що стара ганчірка її матусі — це доречне вбрання для королівського балу. Ти пахнеш запліснявілими книжками, Еліс. Чи не боїшся, що від одного подиху справжнього дракона ти просто розсиплешся на порох? 

Дівчата навколо неї підхопили сміх. Я відчула, як щоки починають палати, а в грудях зароджується дивне, не знайоме мені досі відчуття. Це не був звичний сором. Це було щось гостре, як лезо, і гаряче, як розпечене залізо. 

— Моя сукня чиста, леді, — тихо відповіла я, намагаючись стримати тремтіння рук. — І я тут лише для роботи. 

— Ти тут, бо ми тобі дозволяємо тут бути, — Вікторія зробила крок ближче. 

Вона раптом нахилила келих, і золотиста рідина повільно потекла прямо на мої груди, вбираючись у стару тканину. — Ой, яка я незграбна. Може, висушиш це своєю магією? Ах, я й забула... у тебе ж її немає. 

Вона штовхнула мене плечем, і я ледь не впала, вхопившись за край столу. 
В цей момент музика раптово стихла. Всі голови повернулися до величезного вітражного вікна.
З нічного неба, з гуркотом, що нагадував грім, у залу влетів золотий вихор. Арден не став заходити через двері — він приземлився на балкон, миттєво набуваючи людської подоби. 

Його шкіряний костюм ще димівся від швидкості польоту, а за спиною повільно згорталися величні золоті крила.
Він був прекрасним і жахливим одночасно. Його погляд ковзнув по залі, зустрівся з поглядом Вікторії й на мить затримався на мені. В його очах не було співчуття — лише холодна байдужість до "слуги", що заважала огляду.
— Ардене! — Вікторія сяяла, прямуючи до нього. — Ти якраз вчасно. Ця дівчина така незграбна, вона ледь не зіпсувала мені вечір. Покараєш її? 

Вона грайливо торкнулася його руки, але Арден навіть не посміхнувся. 

— Вона не варта моєї уваги, Вікторіє, — відрізав він. Його голос був низьким, він вібрував прямо у мене в хребті. — Не витрачай час на сміття. 

"Сміття". 

Це слово стало останньою краплею. У моїй голові наче щось вибухнуло. Жар у грудях, який я стримувала все життя, раптом вирвався на волю. Я відчула, як мої пальці, що стискали тацю, стають білими від напруги, а в вухах починає дзвеніти тисяча дзвіночків. 

— Що ти сказала? — Вікторія обернулася до мене, відчувши зміну в повітрі. 
— Як ти смієш так дивитися на принца? На коліна! 

Вона замахнулася, і з її долоні вилетів потік гострого льоду. 

Я не встигла подумати. Я просто виставила руки вперед, захищаючись.
Але замість того, щоб поранити мене, лід Вікторії миттєво перетворився на пару. А з моїх долонь вирвалося те, чого світ не бачив сотні років. Біле полум'я. Воно було настільки яскравим, що засліпило всіх присутніх. Це не був вогонь дракона — це була чиста, первісна сила, яка не спалювала матерію, а розривала її на атоми.
Ударна хвиля відкинула Вікторію вбік, але основний удар припав на того, хто був найближче до епіцентру магії.
Арден не встиг зреагувати. Він лише встиг розправити крила, намагаючись захистити себе та залу, але моє біле полум'я вп'ялося в його золоту луску, наче розпечений ніж у масло. 

Почувся крик — болісний, тваринний крик найсильнішої істоти імперії. Залу заповнив запах озону та горілого пір'я. 

Коли світло згасло, в залі панувала мертва тиша. Я стояла посеред руїн фуршетного столу, моє волосся світилося м'яким сріблом, а руки все ще тремтіли від залишків сили. 

А переді мною, на одному коліні, важко дихаючи, схилився кронпринц. Його ліве крило було понівечене, обпалене до самої основи білим попелом, який не зникав. 

Він повільно підняв голову. В його золотих очах тепер не було байдужості. Там була лють, змішана з диким, первісним усвідомленням. 

— Хто ти... така? — прохрипів він, і я побачила, як з його обпаленого крила на чорний мармур впала крапля золотої крові. 

Я хотіла відповісти, але мої ноги підкосилися, і світ навколо почав стрімко темніти.