Розділ 17. Тінь війни минулих днів (3)

Вони увійшли до зали. Уздовж стін та в чашах горіло полум'я, у світлі яких блищав метал. Затамувавши подих, Майя оглядала безліч скринь і полиць. Тут стояли якісь механізми, химерні прилади й зброя. Зброї виявилося дуже багато: на стінах висіли мечі, луки, списи, алебарди. Але найбільше блищала ціла гора золота. Вона займала центр скарбниці, як головне блюдо цього бенкету.

Гора так яскраво сяяла, що у Майї пішла обертом голова: їй в житті не доводилося бачити стільки багатства. Дівчина глянула на Ельдара, той теж був вражений. Він відкликав вогняну бабку, світла якої більше не потребувалося, і пройшов вперед, роззираючись.

Майя повернулася до скрині, яка стояла біля самого входу. З-під її кришки визирали прикраси з намиста і брошок. Особливо заманливо лежала на краю шпилька з маленькими перлинами. Дівчині захотілося ближче розглянути цю красу.

Про всяк випадок вона подивилася на прикрасу магічним зором. І різко відступила, як ошпарена. Коштовності всупереч блиску виявилися покриті липкою павутиною міазми.

 — Отакої, — видихнула вона і повернулася до Ельдара. — Обережніше, тут скверна!

Вона оглянула скарби навколо. Багато з них мали дивну, а часом відверто неприємну ауру. Немов червоточини в красивих плодах.

 — Тут повно речей з прокляттями, — теж оглянув залу Ельдар. — Яхонт Червоний славився своєю тягою до дослідження магії в будь-якому її прояві. Він колекціонував і сам створював досить небезпечні речі під час війни проти армії Темного Князя. І, мабуть, вирішив заховати їх сюди. Його спеціалізація — заклинання каменів і металів.

Майя озирнулася і тепер зрозуміла, чому їм не зустрічалися ніякі пастки на шляху. Вони не потрібні, це місце саме по собі одна велика пастка, яка загрожує принести масу проблем тому, хто вирішить цим всім збагатитися.

Зате гора золота, навпаки, здавалася чистою, без дещиці магії. Коли Майя глянула на неї звичайним зором, то контури золота немов трохи розплилися. Майя потерла очі та знову глянула на монети, але це не допомогло: золото блищало дуже яскраво і навіть сліпило.

Майя відвернулася, зрозумівши, що так недовго і до запаморочення. Ельдар став обходити золоту гору, продовжуючи щось шукати. Він різко зупинився. Дівчина підійшла і, простеживши за його поглядом, побачила майже на вершині золотої гори рубін розміром зі сливу.

Від світла вогнів дорогоцінний камінь грав червоними відблисками та немов підморгував гостям, заманював підійти ближче.

 — Це Цар Самоцвітів? — здогадалася Майя, на кілька секунд полонена його блиском.

Це був найбільший рубін, який вона коли-небудь бачила.

Ельдар кивнув:

 — Той самий, що Яхонт Червоний отримав від Віувра.

 — Віувра? — повторила Майя і почала згадувати, де чула це ім'я. — Це король зміїв?

 — Охоронець підземних скарбів, — підтвердив Ельдар. — Мама розповідала, як Яхонт Червоний в молодості, ще ставши відомим заклинателем, спробував вкрасти рубін у старого короля зміїв, поки той купався в озері. — Ельдар зробив паузу, подумавши про щось, і продовжив: — Витівка провалилася, і деякий час Віувр переслідував нахабу, який вирішив його обікрасти. Це тривало до тих пір, поки сам Віувр не потрапив в капкан мисливців за скарбами. Тоді предок врятував його. Віувр запропонував винагородити його багатствами, але хлопець відмовився. Натомість він попросив навчатися у Віувра магії каменів.

 — Незвичайне рішення, — зауважила Майя.

 — Мабуть. Але він вважав найціннішим скарбом знання, що міг отримати від лісового духу. Кілька років Віувр навчав хлопця. Але дух був уже старий і незабаром помер. Він залишив хлопцеві свій рубін, і відтоді його учня почали називати Заклинатель Рубінів — Яхонтом Червоним. А рубін прозвали Царем Самоцвітів.

Майя усміхнулася і хитро подивилася на хлопця. Той не зрозумів, що її так потішило.

— Подумала, що водити дружбу із повзучими у вас сімейне, — поділилася вона.

Ельдар хмикнув, але не став заперечувати. Він попрямував до золотої гори, поділ його плаща обернувся в крила. Майя теж хотіла підійти до коштовностей ближче. Але тут з грудей прийшов удар. Серце від чогось помчало галопом. Немов намагалося докричатися до Майї, сказати щось.

Майя подивилась на гору, зрозумівши, що серце почало так себе вести, коли вона підійшла до золота. Купа монет і прикрас виглядала досить звичайно, не беручи до уваги, звісно, їхню кількість. Але золото чомусь, як і раніше турбувало погляд дівчини. Нічого навкруги не пливло, а золота гора все більше втрачала обриси, немов хвилі на поверхні води. Втім, сам рубін чітко бачився серед блиску дорогоцінного металу.

 — Ельдаре, — не витримала Майя, — це золото дивне.

 — Ти про що? — обернувся до неї хлопець.

 — Не знаю... У тебе очі від нього не болять?

Ельдар глянув на гору.

 — Може, тобі голову запаморочило від такої кількості золота, — посміхнувся він.

 — Про що ще попереджав напис біля воріт? — не могла ігнорувати тривогу в грудях Майя. — Щось про тінь війни?

Хлопець зробив пару помахів крилами, підлетів і приземлився на гору.

 — Не хвилюйся, Майя. Мені не потрібно багато від цього місця.

Він присів і спробував підняти рубін. Але той ніби був вплавлений в золоту купу.

 — Підкинь ніж Луки. Він в рюкзаку біля входу, — попросив Ельдар.

Майя вже хотіла побігти до воріт, як відчула під ногами поштовх. Вона завмерла і глянула на одногрупника, який теж відчув щось. А після гора раптом здригнулася і почала підійматися. Ельдар не встояв, зістрибнув на підлогу і відскочив до Майї.

Немов тканина, золотий покрив рвався й опадав на підлогу. Ілюзія танула, і замість сотні монет посеред скарбниці повстала величезна кам'яна брила. На велетенському тілі проступили шипи, місцями воно було скріплене металевими пластинами з якимись символами. Товсті шипасті руки доходили до підлоги, а короткі ноги тримали потужне тіло. На Ельдара і Майю глянули чорні діри великого кривого обличчя. Брила невдоволено скривилася, побачивши тих, хто потривожив її сон.