Ада Кудіяр і чарівна ліана

Глава восьма Несподіванка

 

 

  

Наступного ранку школа магії була схожа на розворушений вулик. Усі коридори й їдальня тільки й гомоніли про дивні спалахи вогню, які бачили вночі над Моховим яром. Одні подейкували, ніби то бешкетували лісові духи, інші з острахом шепотіли, що сама ліана мертвих прокинулася після сотень років дрімоти.

Я мовчала. Навіть Каміллі не наважилася зізнатися, кого насправді зустріла на дні розселини. Лише Жовток час від часу підозріло тикався мокрим носом у мою сумку, де під підкладкою ховалася та сама срібляста пір’їна.

На першому ж уроці з теорії магії Альберт раз у раз кидав на мене лукаві погляди. Його чорне волосся було ідеально зачесане, а мантія — без жодної порошинки. Він сидів поруч із Люсіндою та Діаною, які щось безупинно шепотіли йому на вухо, періодично нагороджуючи мене зверхніми посмішками.

— Гей, Кудіяр, — прошипів Альберт, скориставшись тим, що викладач відвернувся до дошки. — Подейкують, ти вночі вешталася біля яру? Шукала пригод чи когось конкретного?

— Не твоя справа, — відрізала я, зусиллям волі змушуючи себе дивитися в зошит.

— А може, то не ти шукала, а тебе шукають? — він нахилився трохи ближче, і в його голосі пробриніла майже лагідна насмішка. — Ходять чутки, що тебе охороняє хтось у чорній мантії. Як романтично, правда?

Серце в мені тьохнуло й боляче стислося.

— Ти… звідки ти знаєш?!

Альберт байдужо знизав плечима:

— У мене свої джерела. — А потім, збавивши тон майже до шепоту, додав: — Не все в нашій школі таке просте, як здається, Адо. І далеко не всі, хто носить чорне, — вороги.

Перш ніж я знайшла, що відповісти, він відкинувся на спинку стільця й зробив максимально поважне обличчя, ніби уважно слухав Іраїду Власівну. Але я встигла помітити, як блиснули його очі. Це була не просто злорадість чи цікавість — у них спалахнув щирий, глибокий інтерес.

Після уроків я довго блукала шкільним подвір’ям. Камілла вирушила до бібліотеки разом із Ялинкою — вона прагнула знайти стародавні трактати про тотемні зв’язки між чарівниками та їхніми тваринами. А я ноги самі привели мене до старої вежі, де найчастіше можна було зустріти Варфоломія, який згори спостерігав за замком.

Він стояв біля розчиненого вікна, і вітер тріпав подол його важкої мантії. Здавалося, він говорив сам із собою, але до мене долетіли окремі словосполучення:

— ...вона бачила його.

— Ні, поки що не здогадується.

— Сила почала рухатись...

Мене ніби крижаною водою облило. Варфоломій знав. Знав про асистента, про ту ніч, про кожну дрібницю!

Жовток тихо загарчав і притис вуха, коли Ворон повільно повернув голову в мій бік. Його погляд був абсолютна спокійним, але абсолютно нелюдським — у ньому темніла бездонна прірва, де відбивалося лише холодне небо.

— Адо, — промовив він рівним, низьким голосом, — ти надто часто блукаєш місцями, де старі чари ще не заснули. Це дуже небезпечно.

— Ви знаєте, хто він… той у чорній мантії? — збираючи рештки хоробрості, запитала я.

Ворон ледь помітно всміхнувся кутиками губ:

— Можливо. Але деякі істини краще відкривати поступово. Інакше вони просто обпечуть душу.

— Він ваш учень? Ваш шпигун?

— Мій… союзник. І, можливо, твій єдиний справжній захисник.

Я відкрила рота, щоб вимагати пояснень, але Ворон лише підняв руку. Мене огорнув раптовий порив тихого вітру, а коли я кліпнула й розплющила очі — біля вікна вже нікого не було. Лише кілька чорних пір’їн повільно спіралями опускалися на підлогу.

Тієї ночі мені наснився він — асистент у чорній мантії. Але цього разу на ньому не було маски. Його очі виявилися темно-сірими, глибокими й майже сумними, а на пальці тлів срібний перстень.

— Не бійся мене, Адо, — прошепотів він, схиляючись до мене у сні. — Але не довіряй Ворону. Він бачить у тобі не ученицю... а ключ.

Я вхопила повітря ротом і прокинулася в холодному поту. А на підлозі поруч із моїм ліжком лежала нова пір’їна — чорна та блискуча, мов шматок самої ночі.

Школа магії продовжувала жити своїм напруженим ритмом. Минув лише тиждень від початку навчального року, а здавалося, ніби пройшла ціла вічність.

Уроки, практикуми з польотів, запах зілля, що витав у коридорах, — усе це поступово ставало буденністю. Я потроху звикала до нового життя, хоч таємниця ліани мертвих і невидима загроза не відпускали ні на мить.

Наша кураторка, Сибілла Теодорівна, з першого ж дня підкорила нас усіх. Вона з’явилася першого вересня, мов із ранкового туману: у світлій мантії, розшитій золотими зорями, з теплим голосом, від якого втихали навіть найзатятіші бешкетники. Її щира турбота завоювала любов усього класу.

Проте я помічала й інше: за цією м’якістю ховалася дивовижна сила. Іноді, коли Сибілла замислювалася, в її сіро-зелених очах з’являвся дивний відблиск, наче вона бачила те, що приховане від інших.

Після уроку магічної історії Сибілла тихо попросила мене затриматися.

— Адо, — лагідно мовила вона, коли решта учнів висипала в коридор, — ти дуже швидко опановуєш магічну силу. Це не просто старанність чи талант.

— Я думала, мені просто щастить… або це інтуїція, — ніяково мовила я.

Сибілла м’яко посміхнулася:

— Інтуїція — це голос давніх чарів. Але мало хто вміє чути його так виразно.

Потім її обличчя стало серйозним:

— Якщо колись відчуєш, що з темряви на тебе хтось дивиться — не тікай. Але й не поспішай довіряти тим, хто з’являється з цієї тіні.

Я не встигла розпитати її докладніше, бо двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явився директор школи — Первуша Кощієвич.

Його постать вселяла повагу з першого погляду: невисокий зріст, довжелезна біла борода, старовинна мантія, гаптована золотом, і неймовірно теплі очі, у яких випромінювалися мудрість та добрий гумор. Він повільно ступав, опираючись на тростину, але в кожному його русі відчувалася велич могутнього чарівника, який лише вдає з себе кволого дідуся.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше