Lonture

Я мрійник, що лиш на папері лишаю слід свій от і все.
Сиджу я у високій вежі, і з вежі тої, обережно,
Дивлюся в далечінь туди...
Туди, де сонце світить не мені,
Де гори інші, інші ріки,
Там люди не такі великі, та всеж живі.
Дивлюся в ішний бік я з вежі,
І там, і там мене бентежать,
Ті нові скелі, інші води, палаци нові і пригоди.
Я хочу бачити їх всі!
Дивлюся в третій бік я з вежі,
Але не бачу, там є межі, там чорний ліс,
Там та гора, що тінь свою, мов ту пітьму, на мирні землі простягла.
Я з тим миритися не можу, дістаючи свого пера,
У книзі з назвою "Пітьма" я як завжди пишу слова.
Пітьму я хочу відвернути, щоб оком хоч одним тоді,
Я міг тихенько зазернути в простори нові, новії світи.
Я ліс і тіні розсуваю, я гори скручую, зминаю.
Пишу я, як я їх долаю, я фантазую, я страждаю.
Я мрію, може хоч колись заллється світлом чорний ліс.
Гора із льоду і каміння розтане, потече струмінням,
У нові ріки обернеться і тінь від неї колихнеться,
Посчезне перед світлом дня, а в слід за нею зникне і пітьма.
Останнє слово я закінчив, я книгу кинув і тоді,
Із книги вирвались сторінки, вони кружляли, а коли,
До долу всеж таки упали, передімною повставали.
То більше були не сторінки, а камені або цеглинки.
Тоді зрадів я мов дитя!
Я новий поверх будувати почав у гору в височінь.
Коли закінчив то здінявся і погляд кинув в далечінь.
У третій бік я роззирався, гора стоїть, стоїть і ліс.
Та зараз бачу я вже далі, а там за тою крижаною,
За тою страшною горою живе народ і поживає,
І горя він во вік не знає, він сонця промені хапає,
Палюче сонце полюбляє, і як яскраво світить зірка!
Я зрозумів то не біда, не в моїй владі розсувати,
І гори й ріки турбувати, я хочу лиш спостерігати,
Як там живуть оті світи.
Я буду й далі будувати, все нові поверхи й тоді,
Що стану там спостерігати? Не стану навіть припускати.
Я мрійник щож тут ще сказати, і вежа моя, вона з мрій.