У дитинстві Василина була впевнена: якщо всі, кого вона любить, сидять за одним столом, сміються, сваряться і чекають одне на одного з роботи — так буде завжди.

Її дім був наповнений голосами та запахами свіжої випічки.

Тоді Василина не помічала дивних пауз у розмовах дорослих, маминого занепокоєння і татового погляду, який іноді затримувався на ній довше, ніж зазвичай.

Вона просто жила своє дитинство — щиро, безтурботно, не думаючи, що найстрашніші зміни приходять не завжди з попередженням.

Бо одного дня за тим самим столом залишиться порожнє місце.

І Василина ще довго не знатиме, чому саме його порожнеча болить сильніше за все.

Хіба дитинство попереджає, що воно закінчується?