Те саме літо

Є літо, яке я пам'ятаю не тому, що воно було якимось особливим.

Навпаки.

У ньому не було нічого такого, про що можна було б написати в газеті чи розповісти комусь через двадцять років, щоб люди сказали: «Оце так подія».

Не було великих подорожей.

Не було моря.

Не було дорогих подарунків.

Не було нічого, що дорослі зазвичай називають важливими моментами.

Було сонце.

Пил на дорозі.

Мокрі рушники, які ніколи не встигали висохнути до вечора.

Малина, яку я їла просто з куща.

Татові руки, пахучі від трави й землі.

Мамине волосся, яке вона вранці збирала абияк, бо влітку їй було лінь довго стояти перед дзеркалом.

Голос бабусі Валентини з іншого кінця подвір'я.

Дідусь Микола, який завжди знаходив місце в тіні.

Ганна в альтанці.

І я.

Ще маленька.

Ще впевнена, що літо може тривати вічно.

Я не знала тоді, що найважливіші спогади рідко попереджають нас про свою майбутню цінність.

Вони просто стаються.

Ти босоніж біжиш по траві.

Хтось кличе тебе вечеряти.

Тато сміється.

Мама сердиться, що ти знову забруднила сукню.

А потім минають роки, і ти раптом розумієш, що віддала б дуже багато за можливість повернутися хоча б на десять хвилин у той самий вечір.

Не змінити нічого.

Не врятувати.

Не виправити.

Просто ще раз почути той голос.

🌿 ---- ~ ---- ~ ---- ~ ---- ~ ---- 🌿

Те літо почалося з дощу.

Я пам'ятаю це тому, що перші кілька днів канікул просиділа біля вікна й чекала, коли нарешті можна буде вийти надвір.

Дощ ішов майже цілий день.

Не сильний.

Такий, що ніби й не заважає, але вимочує все навколо до останньої травинки.

На склі збиралися краплі.

Вони повільно спускалися вниз, з'єднувалися одна з одною, ставали більшими, а потім зникали за підвіконням.

Я водила пальцем по запітнілому склу й малювала будинки.

Тато зайшов до кімнати.

— Що малюєш?

— Будинок.

— Красивий.

— Це наш.

Він нахилився.

— А де я?

— Ось.

Я намалювала маленьку фігурку біля дверей.

— А мама?

— Тут.

— А ти?

— Тут.

Він подивився на малюнок.

— А бабуся?

— Яка?

— Ганна.

— Тут.

— А Валентина?

Я скривилася.

— Навіщо?

Він засміявся.

— Щоб усі були.

— Вона все одно всім скаже, що я неправильно намалювала.

— Тоді не малюй.

— Але ж це наш будинок.

— Тоді малюй.

Я додала ще одну фігуру.

— А дідусь?

— Його теж.

— Тоді місця мало.

— От бачиш, — сказав тато. — А ти хотіла всіх умістити.

— Наш будинок великий.

— Це добре.

Він провів пальцем по намальованому даху.

— Головне, щоб усім вистачило місця.

Я тоді не зрозуміла, чому після цих слів він на секунду замовк.

Я просто домалювала сонце.

🌿 ---- ~ ---- ~ ---- ~ ---- ~ ---- 🌿

Коли дощ нарешті закінчився, тато сказав:

— Збирайся.

— Куди?

— На прогулянку.

— Зараз?

— Зараз.

— А матуся дозволить?

— Ми її не питатимемо.

Я підозріло подивилася на нього.

— А якщо вона скаже ні?

— Тоді будемо робити вигляд, що не чули.

— Тату!

— Що?

— Мама казала так не робити.

— Вона багато чого каже.

— І ти її не слухаєш?

— Слухаю.

— А зараз?

— Зараз я слухаю себе.

Я засміялася.

Мама почула.

— Олексію!

Він повернувся до дверей.

— Так?

— Куди ви зібралися?

— Гуляти.

— Куди?

— Недалеко.

— А конкретніше?

— Оксано, ти зараз як твоя мати.

Матуся вийшла з кухні.

— А це що означає?

— Нічого хорошого.

— Василино, куди він тебе веде?

Я подивилася на тата.

Тато — на мене.

— До річки, — сказала я.

Мама схрестила руки.

— У воду не лізти.

— Не будемо.

— Олексію.

— Що?

— Я серйозно.

— Я теж.

— І повернутися до обіду.

— Повернемося.

— І не забути капелюх.

— Не забудемо.

— І...

— Оксано.

Вона замовкла.

Тато підійшов, поцілував її в щоку.

— Ми повернемося.

Мама подивилася на нього.

— Я знаю.

І чомусь саме це «я знаю» я запам'ятала.

Не якось особливо.

Просто воно залишилося десь у пам'яті.

Можливо, тому, що тоді мені подобалося, коли дорослі говорили впевнено.

Мені здавалося, що вони справді все знають.

🌿 ---- ~ ---- ~ ---- ~ ---- ~ ---- 🌿

До річки ми йшли пішки.

Тато не поспішав.

Я бігла вперед, поверталася, знову бігла.

Він кілька разів казав:

— Не так швидко.

Я не слухала.

— Василино!

Я оберталася.

— Що?

— Ти куди так поспішаєш?

— Нікуди.

— Тоді навіщо біжиш?

— Не знаю.

— Оце і є дитинство.

— Що?

— Нікуди не поспішати й усе одно бігти.

Я засміялася.

— Ти теж так робив?

— Я?

— У дитинстві.

— Постійно.

— А бабуся Ганна тебе сварила?

— Ще й як.

— А дідусь?

— Мій дідусь?

— Так.

Тато на секунду замовк.

— Дідусь у мене був інший.

Я не знала, що відповісти.

— Він був добрий?

Тато подивився кудись убік.

— Був.

— Ти його любив?

— Дуже.

— А він тебе?

— Думаю, так.

— А чому «думаю»?

Тато усміхнувся.

— Бо дорослим іноді складно говорити про такі речі.

— А мені можна.

— Тобі можна все.

— Навіть усе питати?

— Особливо це.

Я запам'ятала.