— Ви помилилися номером.
— Я знаю. Шість років знаю. Вона померла, а номер живий, і мені більше нема куди писати.
— …Тоді пишіть. Я не відповідатиму.
— Домовились, невідомий номере.
Він пише мертвій дружині щовечора. Я читаю ці листи щовечора — і мовчу. Бо в мене свій пакет із паперів: тридцять днів, щоб довести державі, що я гідна виховувати племінника. Бо мене вже одного разу вирішили, що я не варта.
А потім він заходить у мій кабінет, тягне за руку доньку, яка заїкається, і каже: «Скільки коштує, щоб швидко?»
І я розумію: чоловік, якому я шість місяців кажу правду про себе, дивиться мені в обличчя — і не впізнає.