...Орест з’явився біля мого столика в бібліотеці раптово, ніби зійшов зі сторінок тих самих романів, які я ковтала десятками. Опустив свій шкіряний портфель на дубовий стіл, глянув на мою книгу і посміхнувся — білозубо, впевнено, як людина, яка точно знає собі ціну.
— Леся Українка? — тихо запитав він, присідаючи навпроти. — «Хто вам сказав, що я слабка?..» Поважаю.
У мене всередині щось обірвалося і злетіло вгору. Затьохкало так, що аж у вухах зашуміло. Ми проговорили до самого закриття. Виявилося, він помітив мене вже давно. Називав «таємничою інтелектуалкою» та «своєю зіркою». Кожні відвідини бібліотеки перетворилися на побачення. Він дарував квіти, водив у затишні кав'ярні, тримав за руку і дивився так, наче я — центр його всесвіту.
За місяць таких платонічних метеликів він натякнув...