За нашим столом у кожного було своє місце. Я знала, кому налити вина, з чийого жарту засміятися й коли сказати, що нам уже час додому.

А потім одного вечора не змогла підвести очей.

Він сидів навпроти. Говорив про щось буденне. А я думала лише про те, чи помітно, як тремтять мої пальці.

Відтоді я видаляю повідомлення, які хочу зберегти. Прислухаюся до кроків за дверима. І щоразу обіцяю собі: наступного разу залишуся вдома.

Та сьогодні він написав лише два слова.

І я вже шукаю ключі.