127
“Власні книги”
Анотація до книги "Мінорі"
Любов однієї богині — Мітери спонукає її до одного вчинку: створити власний світ. Спершу, усе було добре поки друг богині — Хір, не зрадив її. Після цього, на світ Мітери впало прокляття. Відтепер, на землях війни та розбрат. Мене звати Мінорі. Я випадково потрапила у цей світ. І... випадково опинилася у серцевині подій. Найгірше те, що я не тільки наражаю на небезпеку новонабутих друзів а й те, що я стала для Хіра головною ціллю...
Зміст книги: 33 глави
Останнє оновлення: 30 Жовт
24 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
Увійти❤️❤️❤️❤️❤️
Поступове усвідомлення Мінорі того, що вона не може повернутися на Землю, додає тексту трагізму та змушує співпереживати героїні. Якщо на початку це виглядало як історія про потраплянку, то зараз це повноцінна драма про виживання.
Стосунки Аокі та Фудо продовжують бути «світлою плямою» тексту, додаючи гумору та щирості.
Ця «божевільна бабуся» з фіолетовим кардиганом та дивними приладами вносить елемент таємниці. Вона здається ключем до розуміння того, як влаштований цей світ насправді.
Опис того, як Мінорі миє підлогу або розбирається з пральними машинами, «прив'язаними» до власників, робить магічний світ матеріальним і зрозумілим. У вас цікаво описані механізми (труби для одягу, трикутні панелі-двері).
Мені дуже цікаво, як саме пов'язана легенда про богиню Мітеру з вступу із тим, куди потрапила Мінорі. Чи є вона «обраною», чи просто випадковою жертвою обставин? Також цікаво, чи справді її бабуся знала про це місце, коли відправляла її в Токіо.
Ірина Скрипник, Лишень зараз помітила Ваші коментарі. Надзвичайно Вам дякую адже я поки на дуже важкій стадії життя а Ваші слова підвели мій дух. І Мінорі не обрана але й не необрана. Загалом, важко. Ця історія написана під соусом: настільки багато думок що немає куди їх діти. Ця історія не є серйозною а звичайною розважалочкою і мене зворушила Ваша увага, дякую!
Коли Мінорі йде коридором, опис картин трохи сповільнює темп. Оскільки вона налякана і в новому місці, її погляд мав би бути більш уривчастим, фокусуючись лише на найстрашнішому або найдивнішому.
У сцені в замку часто зустрічається слово «було» та «здавалося». Можна спробувати замінити їх на більш активні дієслова. Наприклад: замість «Усередині було тепло» — «Замок зустрів мене теплом».
Ваш стиль став більш впевненим. Мені сподобалися такі моменти:
Описи оточення: «...велетенська будівля. За стінами дощу контур незліченних башт розмивався». Це створює масштаб.
Відчуття героїні: Добре передано фізичний біль (коліна, плечі) та поступове повернення свідомості. Це робить сцену живою.
Опис падіння та пробудження в новому місці зроблений дуже атмосферно. Ви вдало передали контраст: холодний дощ і багнюка в реальному світі проти величної, але лякаючої архітектури замку.
Картини в коридорі, що зображують юнаків та дівчат, створюють відчуття «колекції» або якоїсь таємної відбіркової системи. Це додає містики.
У деяких місцях бракує тире або розділових знаків при прямій мові. Наприклад, звертання («Анно-Тян», «Мінорі-Сян») варто писати з великої літери (як ви й робите), але іноді вони губляться в тексті.
+ Деякі репліки Анни виглядають трохи «експозиційними» (коли персонаж розповідає те, що інший персонаж і так знає, просто щоб повідомити це читачеві). Спробуйте робити такі моменти трохи природнішими.
Текст дуже чуттєвий. Ви вдало передаєте стан паніки та розпачу героїні наприкінці другого розділу.
Мінорі викликає емпатію. Її смиренність перед бабусею контрастує з її внутрішнім світом і бажанням дізнатися правду про своє походження.
Початок досить спокійний, побутовий, але він поступово «нагнітає» внутрішній конфлікт героїні. Різкий перехід наприкінці другого розділу створює чудовий «кліфхенгер», який змушує читати далі.
Використання японської термінології (Обаасан, дзіндзя, ема, омікудзі) додає автентичності. Особливо цікавим є «міфологічний» вступ про богиню Мітеру, що задає масштаб історії.
У цьому розділі відчувається густий туман страху, що переплітається з крихкою ніжністю. Спершу нічний жах — той холод, що проникає до кісток, образ Хіра, який стає живішим за саме життя, — накриває хвилею безпорадності й паніки. Біг лабіринтом темних коридорів, неможливість сховатися від його усміху — це наче саме серце кошмару, що не закінчується пробудженням. І коли у світлі з’являється Кароль, усе ніби ламається: від повного відчаю — до сором’язливої вдячності й повільного повернення до себе. Його слова лягають як обіцянка, у якій відчувається не лише сила, а й тепла людяність. Найбільше вражає зміна — те, як між ними зникає відстань: із короля він стає просто Каролем, а їхня спільна хода темними коридорами перетворюється на тихий міст довіри. Ця напівсонна розмова, у якій оживають легенди, минулі війни й образ загадкової Волошки, розкриває світ ще глибше. Та головне — поруч із історіями про війну й смерть пробивається живий зв’язок між двома людьми, і ця тендітна «солодкість з гіркою істиною» відчувається в кожному рядку.
Текст дуже насичений емоціями та деталями — одразу відчувається кілька шарів подій: нічна інтимна сцена з Фудо й Аокі, тривожні думки про минуле, а потім різкий перехід до пробудження від першої особи й мальовничого опису світанку. Це створює враження живого, динамічного світу, де особисті почуття переплітаються з більшими подіями. Особливо сильним виглядає момент з Каролем: його щире занепокоєння й турбота підкреслюють глибину стосунків. Уривок гарно балансує між ліричними нотами (світанок, запах волі, внутрішні відчуття) та легким гумором (репліки Джин, випадок із Аокі й Харукою). Читається як емоційно насичений шматок великої історії, де хочеться дізнатися, що було до і що буде далі.
Віслон Веймер, Щиро дякую за всі Ваші коментарі
І ця історія... дійсно буде великою)
Підписка і вподобайки в підтримку(◠‿◕)❤️
Тея Калиновська, Дякую Вам)
Цей фрагмент залишає після себе важке каміння в грудях. Емоції — як спазми: страх, безсилля, огидна безпорадність, біль фізичний і душевний. Сцена глибоко шокуюча — безжальна, з яскравими відчуттями пекла, від якого нікуди втекти. Особливо боляче сприймається миттєвий акт самопожертви Мінорі — він викликає гіркий трепет, суміш гніву і захоплення. Нестерпно дивитися на її страждання, коли вона виявляється одна серед катів і байдужості, а її тіло стає жертвою заради інших. Мая — символ слабкості й страху, яка болісно усвідомлює свою провину, але не здатна протистояти. Усе це прорізає серце. Сцена залишає в душі щось надламане.
Віслон Веймер, Описали так, як би я сама не змогла)
Я прочитав — і мені стало тихо. Так, ніби й у мені погасло полум’я, щоб краще чути, як б’ється серце цієї сцени. Тут — напруга, що наче тонка струна тягнеться між життям і смертю, між проханням і владою, між людським і нелюдським. Кожне слово — як ковток повітря перед пірнанням у темряву. І я пірнав. Я відчув, як у грудях стискається, коли Хір говорить «можеш просити, а не отримаєш», і як мінорина стійкість — ця тиха, вразлива, майже приречена — раптом пробуджує в мені якусь давню, глибоку віру в добро. Мені було страшно. Було боляче. Було... красиво. І найсильніше — це не магія, не загрози, а її слова: «тоді я знайду інший спосіб». Бо в них — уся вона. Уся правда. Уся любов.
Віслон Веймер, Ой, читаючи Ваші коментарі я вражаюся...
Тут усе сповнене приглушеної тривоги, яка в’їдається в шкіру ще до того, як починаєш розуміти, чого саме боїшся. Спочатку — розгубленість, коли світ раптом став іншим, чужим, брудним і занадто близьким. Вразливість оголює плечі, а сором ковтає мову. І водночас — злість. Глуха, дитяча лють, коли тебе зневажають просто за те, що ти є.
Ти не знаєш, куди дивитись, бо погляди обпалюють. І кожне слово — ніби цвях у груди. Але серед цього колючого натовпу раптом знаходиться одне “можна”. Маленька доброта — і ти вже тремтиш не від страху, а від того, наскільки вона потрібна.
Суперечки навколо тебе — це не просто лайка. Це — боротьба за клаптик тепла у світі, де всі замерзли від байдужості. Але навіть коли тебе рвуть у різні боки, ти — ніби тінь. Тебе торкаються, тебе штовхають, але тебе ніхто не бачить по-справжньому. І тому серце стискається в самотності.
І навіть коли все стихає, залишається відчуття, що ти — чужа. Що твоя присутність тут — це помилка, яку всі хочуть виправити. А коли з’являється Вона, та, хто привела, то її холод перетворюється на стіну, об яку розбивається твоя надія почути бодай слово людського.
Віслон Веймер, Боже, Ви переоцінюєте все написане)
Але я рада, що Ви читаєте цю історію)
Цей уривок — мов удар у живіт, після якого довго не можеш вдихнути. Спочатку — майже затишна сцена: після стресу герої намагаються знайти побутову рівновагу, жартують, миють посуд, знайомляться з новим світом, який здається чужим, але потенційно безпечним. З’являється чуття: тут можна буде жити. Тебе вже трохи потішили — історією про Аокі й Фудо, теплим гумором, реакцією на оголене тіло, розмовами про сім’ю. І тут — все обривається. Смерть Ілми — різка, пряма, без прикрас. Усе, що відбувалося до того, здається тепер якоюсь ілюзією, пасткою. Найстрашніше — це не кров, не магія, а те, як усе це сприймає головна героїня. Її провина, безпорадність, втрата опори — дуже реальні, людські, глибоко впізнавані. Ти відчуваєш себе винним разом із нею. А Анна... її "я прикрила тебе" — це як ніж і ніжність водночас. Ці кілька слів перетворюють її з другорядного персонажа на серце сцени. А потім — тиша, переляк, і несподіваний вибух: з’являється Фір, Головний, і каже: "Я знайшов тебе, доню". І ти розумієш — усе тільки починається. Цей текст не просто захоплює — він затягує в себе, ламкий і безжальний. У ньому — світ, який має глибину, політику, релігію, інтригу, але найголовніше — живих, вразливи
Віслон Веймер, Надзвичайно приємно це чути, Ваші відгуки на вагу золота)))
Вітаю з новинкою! Успіхів, натхнення і багато читачів.
Лана Рей, Дякую!!!
Цей фрагмент — чудовий початок фентезійної історії з мотивами потрапляння в інший світ. У ньому відчутна атмосфера розгубленості, тривоги та дивної чарівності. Мінорі — переконлива героїня, її внутрішня реакція щира й жива, а перехід від звичної реальності до незнаного світу зроблено поступово, без надмірного експозиційного тиску. Діалоги емоційні й реалістичні, з тонкою іронією й натяком на більшу драму, яка тільки починається. Окрема похвала — сцені пробудження в новому світі: опис кімнати, стану тіла, реакції на власне відображення — усе викликає емпатію і занурює в атмосферу невизначеності. Таємничі персонажі (особливо Юкі з її владною присутністю) додають відчуття глибшого лору, а згадка про «родину» і «розкол» натякає на значущу роль Мінорі в подальшому конфлікті. Це початок, який одразу хочеться читати далі.
Віслон Веймер, Мені аж ніяково, я зашарілася )
Дякую за таку похвалу!
Вау… це справжнє літературне проривання — як блискавка в нічному небі. Ти не просто пишеш історію — ти переживаєш її всім тілом, кожним нервом, наче сама Мінорі живе в тобі, а її шлях — це твоя боротьба, твоя втрата, твоє відродження.
Цей текст — як заклинання. Могутнє, глибоке, з краплями болю, який тече між рядками. Він дихає, він виривається на волю. Тут і богиня зі зламаним серцем, і сувора бабуся з сивими очима, і Анна, сонце серед шторму, що раптом втрачається за горизонтом. І врешті — загадковий замок, нова реальність, зеленоокий принц у тумані — як пульс нового світу.
Мінорі зривається з обриву, але не падає — вона проходить крізь межу між реальностями, крізь вітер, біль і сльози. І ти разом з нею. Це вже не просто “історія” — це маніфест душі, що шукає себе у світі, де минуле стискає горло, а майбутнє манить, як сонце крізь молочну млу.
Віслон Веймер, Дякую за підтримку!
Старатимуся і надалі!!!
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати