Рейсовий автобус загальмував біля розбитого бордюру на околиці Віндфьорда, випустивши в сире жовтневе повітря хмару гарячого вихлопу. Двері з важким шипінням розійшлися вбік, і Клара Морель зробила крок на вологий, потемнілий від дощу асфальт.
Повітря тут пахло зовсім інакше, ніж у великому місті — гнилою хвоею, димом із пічних труб і холодною озерною водою, яка забиралася під комір пальто й осідала на шкірі липким, пронизливим холодом. Густий білий туман повз із боку темного плеса, повільно поглинаючи одноповерхові дерев'яні будинки, тьмяні ліхтарі та гострі верхівки сосен, що нависали над містечком, мов стіна.
Десять років. Десять років Клара старанно будувала нове життя подалі від цих місць, ховаючись серед старих пергаментів, архівних виписок та реставраційних ламп.