Відчиняючи двері, згадую, що розплатитися за посилку мені, власне, нічим. І тільки збираюся придумати якусь переконливу відмазку, як усі думки разом вилітають із голови.
Бо переді мною стоїть він.
Величезний, широкоплечий, татуйований, із темним волоссям, східними рисами й густою бородою, яку вже добряче посріблила сивина. До біса красивий, дорослий і настільки мужній, що я безсоромно розглядаю його довше, ніж дозволяє пристойність. А він не посміхається, лише дивиться на мене важким темним поглядом, від якого стає якось надто спекотно.

Оце в них тепер кур'єри…

— Натурою візьмеш?

Слова вилітають раніше, ніж я встигаю подумати, що саме пропоную абсолютно незнайомому чоловікові.
І найгірше — я ні краплі про них не шкодую.