Світло в лабораторному відсіку «Геліоса-9» мало колір тьмяного бурштину.
Це було не те тепле, затишне світло, яке буває на Землі ввечері, коли сонце повільно сідає за обрій. Тут, на самісінькій межі системи, світло давала помираюча зірка — гігантське, полуплідне світило, чиє ядро розпадалося на важкі ізотопи, викривляючи простір і випльовуючи у вакуум не радіацію, а уламки власного минулого.
Анна стояла біля центрального пульта біолабораторії, тримаючи пальці на сенсорній панелі, спостерігаючи, як на діагностичному екрані здригаються графіки хроно-хвиль. Жовтогарячі лінії плуталися, перекреслювали одна одна, формували фрактальні візерунки, які суперечили кожному підручнику з квантової біології.