гра часу

Мене вбили.
Не швидко — так, щоб я встиг усе відчути.
Пам’ятаю спалах: білий, як полум’я, що випалює душу.
Металевий присмак крові на язику.
І холод — густий, живий, що стискав грудну клітку зсередини, ніби саме повітря вирішило мене задушити.
Світ розчинився, залишивши лише пульс, який бився десь у вухах… аж доки не стих.
Порожнеча.
Тиша, у якій навіть думка не має форми.
А потім — ліс.
Не звичайний.
Він дихав.
Серед дерев ворушилося повітря, наче самі стовбури вдихали туман і видихали світло. Листя мерехтіло зеленавим жаром, а земля під ногами була м’якою, теплою — живою. Запахи смоли, вологи й чогось незнайомого — мовби після дощу, але без дощу — наповнювали легені до запаморочення.
Я стояв серед цього живого світу, не розуміючи, як сюди потрапив.
Мене не мало тут бути.