гра часу

ГРА ЧАСУ

Автор: тохакорпорейшин

Пролог

Мене вбили.
Не швидко — так, щоб я встиг усе відчути.

Пам’ятаю спалах: білий, як полум’я, що випалює душу.
Металевий присмак крові на язику.
І холод — густий, живий, що стискав грудну клітку зсередини, ніби саме повітря вирішило мене задушити.
Світ розчинився, залишивши лише пульс, який бився десь у вухах… аж доки не стих.

Порожнеча.
Тиша, у якій навіть думка не має форми.
А потім — ліс.

Не звичайний.
Він дихав.

Серед дерев ворушилося повітря, наче самі стовбури вдихали туман і видихали світло. Листя мерехтіло зеленавим жаром, а земля під ногами була м’якою, теплою — живою. Запахи смоли, вологи й чогось незнайомого — мовби після дощу, але без дощу — наповнювали легені до запаморочення.

Я стояв серед цього живого світу, не розуміючи, як сюди потрапив.
Мене не мало тут бути.

Мене створили для іншого.
Для програми «П.А.К.» — проєкту, який мав змінити людську регенерацію, підкорити смерть науці.
Я був нульовим пацієнтом, експериментальним тілом у скляній колбі.
Прототипом, який мав стати доказом, що життя можна переписати, якщо добре заплатити.

Я погодився.
Гроші завжди звучать голосніше страху.

Але щось пішло не так.
Гени не просто лікували — вони переписували мене.
І коли тіло померло… вони перенесли мене далі.

Смерть виявилася дверима.
І я — перший, хто пройшов крізь них.

Світ, який зустрів мене після загибелі, не мав кисню.
Але мав вогонь.
Він палав у хмарах, у корінні дерев, у жилах самої землі.
Це був інший вимір — чужий, мов сон, у якому ти прокинувся не собою.

Так почалася моя друга реальність.
І мій перший страх — не перед смертю, а перед тим, що вона більше не остаточна.

Пісня перша: Вогонь без кисню

Частина 1. Чужинець

Ліс здавався знайомим — але не як місце, куди повертаєшся, а як сон, який колись бачив і забув.
Повітря тут пахло вологою землею, соком дерев і димом далеких вогнищ. Сонце просочувалося крізь крони важкими золотими смугами, які розбивалися об туман, що звисав над мохом.
Я йшов годинами. Час тут не мав відчуття, ніби він тягнувся не вперед, а вбік.

Під ногами м’яко пружинила земля. Здавалося, ліс мене приймає — але не довіряє.
Коли дерева нарешті розступилися, я побачив стародавні споруди, що нагадували храми чи фортеці: камінь, потрісканий від часу, вкритий зеленими жилами моху. Десь угорі на башті висів напівзруйнований символ — щось схоже на хрест, але з колом усередині.

Місцеві, яких я зустрів уперше, говорили дивно: гортанно, з хрипотою, ніби слова проходили крізь попіл. І все ж я розумів їх. Мова здавалася мені знайомою, як дитяча колискова, яку чув у забутому сні. Вони часто вимовляли слова «єпископ», «вічний вогонь», «благословення» — і навіть у буденних реченнях ці слова звучали як наказ.

Я зрозумів: ця земля дихає вірою.
Старою, безжальною вірою, яка не прощає тих, хто ставить запитання.

Інквізиція тут — не просто влада.
Вона — закон, страх і молитва в одному.

До міста мене пустили лише тому, що місцевий святий захотів «випробувати мою чистоту». Його руки пахли ладаном і кров’ю, а очі були порожні — як у того, хто давно перестав бачити людей. Я пройшов перевірку. Або їм просто потрібно було нове обличчя серед робітників.

Рік я жив тут.
Рік — у місті, де час тече не хвилинами, а краплями.
Буквально.

Мій господар, старий часовщик, навчив мене їхньої дивної системи — вода, що капає з великої чаші в менші: перша — хвилини, друга — години, третя — доба. Їхня доба — подвійна нашій. Повільна, в’язка, як їхнє життя.

Місто мало запах металу, мокрого каменю і старих свічок. Люди рухалися тихо, говорили коротко, наче кожне слово могло бути почуте кимось, хто стоїть за спиною.

Я звик.
Навчився не виділятися, не дивитися довго в очі, не питати.
Можливо, я б залишився там назавжди.

Якби не той день, коли я вирішив піти за місто.

Частина 2. Єретичка

День був похмурим — сірий, тихий, із повітрям, що пахло грозою.
Я збирав трави біля дороги, коли почув крик.
Не людський — радше звірячий.
У тій ноті було щось від безнадії.

На узбіччі троє інквізиторів тягнули дівчину. Її плащ був роздертий, під ним світилася червона пляма крові. Вона пручалася, але сили вже залишали її.

— Відьма! — кричали вони, — нечестива!

Я міг відвернутися.
Але не зміг.

Тоді я ще не знав, що саме цей порив — дурний, майже тваринний — змінить усе моє життя.

Я кинувся вперед. Земля під ногами бризкала грязюкою, а серце билося глухо, як барабан.
Перший інквізитор не встиг обернутись — я збив його з ніг, схопив дівчину за плече й потягнув у хащі.
Її дихання було уривчастим, гарячим.
Ззаду долинали крики, дзенькіт металу й тупіт чобіт.