Дай мені ім’я

Світає. Одинакові сірі будинки відкривають свої вікна щоб поглянути в небо очницями темних квартир. Над обрієм ні хмарини. Сподіватися на дощ не доводиться. Єдине що падає з неба це сухе листя. І вслід за цим листям падає мій світ. Це відбувається день у день уже тисячу років. Я приходжу до тями десь на лавці у Жовтневому парку. Ще б годину блукання по лабіринту думок і сусідня береза похоронила б мене під останками свої колись пишної крони. В голові пульсує лиш одне бажання: вирватися з цього круговорту одинакових кадрів. Дізнатись наскільки далеко я можу зайти шукаючи сантиметрові відмітки. Зрозуміти на який абсурд я здатен щоб завтрішній день не був схожий на вчораншній. Може скоро мені випаде така нагода.