Дай мені ім’я

Сонячне проміння теплим, яскравим дотиком витягувало свідомість із важкого тягучого стану який сном можна було назвати лише з натяжкою. Чергова майже безсонна ніч, черговий майже порожній аркуш паперу, черговий текстовий документ вагою нуль кілобайт. Я поглянув на затягнуте мереживом тюлю вікно і на мить осліпнувши відвів погляд. Екран мого внутрішнього телевізора перекреслила яскрава райдужна полоса. “Вісім хвилин” — подумав я. Я бачу його таким яке воно було вісім хвилин назад. Хоча це немає ніякого сенсу. Для нас воно не міняється за такий короткий проміжок часу. Якщо копнути глибше то все, що ми бачимо це минуле. Ми постійно дивимося у минуле. Все залежить лише від відстані. Якщо глянути на нічне небо то можна скласти повну картину минулого. Світло давно згаслих, мертвих зірок перетинає бездонні космічні прірви щоб потрапити саме у мій кришталик, пройти по зоровому нерву і показати якими вони колись були. Та нажаль більшість дивиться під ноги.

Я посміхнувся своїм думкам. Пора було вимикати диванного філософа і збиратися на роботу. У квартирі було не так тепло як здавалося на перший погляд. Варто було скинути ковдру як холод тисячами голок впився у шкіру проводячи ранкову голкотерапію. Я вийшов на кухню і рухами відточеними до автоматизму заварив вчорашній пакетик чаю. На підвіконні стояла тарілка з сухим печивом. Незмінний сніданок холостяка. Підставивши спину теплому промінню світила я поснідав. Організм мало помалу скидав з себе дрімоту і входив в колію трудового дня. Дзеркало у ванній показало мені худе, заспане обличчя середньостатистичного міщанина в ранок понеділка. Чорна з домішками сірого щетина покривала щоки. Очі ніяк не могли сфокусуватися на чомусь конкретному. Нарешті рука намацала зубну щітку і я приступив до водних процедур.

Вийшов з квартири я десь опів дев’ятої. Тридцять хвилин якраз вистачало щоб дістатися до магазину. Звичайно можна було сісти на маршрутку і дістатися роботи за десять хвилин. Та всі ці обличчя ув’язнені за вікнами автобусів вганяли у смертельний смуток. Люди немов шпроти запаковані у чотириколісні бляшанки, що поспішали на полиці супермаркетів. Звичка ходити пішки в мене з’явилася в мене ще у юному віці. Я виріс у районі який з усією впевненістю можна було назвати глухим. До школи було далеко, маршрутки ходили рідко тому доводилося користуватися найбільш універсальним засобом пересування — власною парю ніг. Настільки затяті пішоходи напевно рідкість для таких великих міст як Че. Таке амплуа швидше підійшло б мені у якомусь районному центрі чи навіть у селі. Та все ж я був готовий потерпіти здивовані погляди знайомих і пожертвувати кілька хвилин сну заради пішої прогулянки.

Надворі було сонячно. Йшов п’ятий місяця літа. Це якщо не враховувати засушливу весну. Осінь нагадувала про себе лише прохолодним північним вітерцем і бурими мазками на кошлатих кронах дерев.

Я відношуся до того виду людей у яких дві осені на рік але погодні умови ніяк не сприяють такому стану душі. Хотілося бронзово-сірого неба, туман, мряку. Бліда блакить неба, тонни пилу у повітрі і міражі калюж на залишках асфальту вже встигли набриднути.

Людей на вулицях було дуже мало, що дивно для ранку понеділка. Взагалі майже не було руху. Лише рідкісні машини бездумно снували по проспекту схожі на механічних мишей із відомого оповідання Бредбері. Вітер ніс по тротуару зів’ялі газети немов пожовкле листя Світового Дерева. Цей імпровізований листопад був нагадуванням про те, що Велика Осінь ще прийде, покриє землю туманами окропить дощами і мрякою, приспить набатом гроз, можливо навіть трохи потіснить зиму із законних позицій. Черговий порив вітру підняв у гору хмару пилу, закрутив на місці створюючи маленький смерч і жбурнув мені у обличчя велетенський листок який напевно зірвав із самої верхівки Іггдрасіля. Я спіймав його немов моряк, що ловить обірване вітрило своєї каравели ще плекаючи надію повернутися до дому. Чи це він спіймався за мене? Якусь мить ми дивилися один на одного. Я байдужим сонним поглядом, він очима когось із політиків імен котрих я майже не знав.

Хоча читати газети у вік інтернету, смартфонів і цифрових технологій вважалось архаїзмом, щось заставило мене розгорнути пом’яту сторінку, приборкати тремтливі крила-кути і впитися поглядом у розсип букв. “НАС ЧЕКАЄ ЧЕРГОВЕ ПОДОРОЖЧАННЯ ПРОДУКТІВ, БІЙКА У ВЕРХОВНІЙ РАДІ, 1000 НАРОДНИХ РЕЦЕПТІВ ЯК ЗІМЦНИТИ СВОЄ ЗДОРОВ’Я, ФЕРЕМЕР ВИРОСТИВ ОГІРОК ВАГОЮ 6 КІЛОГРАМІВ, У ЗАКАРПАТТІ БАЧИЛИ НЛО”. Приблизно такою гамою заголовків зустріла мене газета. Складалося враження що я повернувся у двохтисячні. Cеред всієї цієї гори інформаційного непотребу я шукав щось потрібне мені, якийсь якір за який можна було зачепитися поглядом. Газета була не надто старою, лише минулого тижня народження. Найбільше увагу привертало фото підстаркуваго чоловічка у величезних окулярах з огірком який він тримав на руках ніби сповиту дитину. Більше нічим цікавим це мереживо тексту на радувало. Та я пам’ятав одну стару мудрість, вже не згадаю в якому фільмі чи книзі її побачив. Вона говорила, що диявол криється в деталях. Тому я почав блукати по нетрях дрібніших заголовків поки не зустрів колонку з об’явами. Вони оригінальністю не вирізнялись. ЗДАМ КВАРТИРУ, ВІЗЬМУ НА РОБОТУ, ПОТРІБЕН ВОЛОНТЕР.

Я вже давно думав про те щоб змінити обстановку. Робота у магазині вже встигла набити оскомину. Якщо перші кілька місяців я ще тримався то згодом мене почали дратувати люди і їхні дурнуваті запитання. Зазвичай одні і ті самі люди запитували що разу те саме. В душу закрадалась підозра, що вони знущаються. Може це доставляло їм якесь особливе задоволення. Хоча яке задоволення може отримувати вода яка підточує камінь?

Мою увагу привернула одна коротка об’ява: “Потрібні на роботу креативні і цілеспрямовані молоді люди”. Далі йшла брехня про гнучкий графік, можливість кар’єрного росту та дружній колектив. Я ніколи не вірив подібним обіцянкам. Дружній колектив найчастіше виявлявся клубком змій а гнучкий графік дванадцятьма тринадцятьма годинами роботи. Але світ великий, десь є і моє місце. І якщо нічого не робити я його точно не знайду. Пальці стрибали по сенсорних клавішах набираючи потрібну послідовність цифр а в голові роїлися запитання: Що за робота? Чи далеко вона від моєї квартири? Скільки платитимуть? Телефон затягнув свою монотонну симфонію чекаючи що хтось на другому кінці відволічеться від своїх справ і відповість. Ніхто не брав трубки, очікування затягувалося. Я вже думав відмінити виклик і покинути свою раптову затію змінити роботу як у телефоні зашурхотіло.