Любі автори, мені от стало цікаво, як часто у ваших персонажів існують прототипи, і як це впливає на вас і вашу творчість? 

Особисто для мене, джерело натхення - це життя зі всіма його моментами і дійовими особами. Мою фантазію ніби з дитинства хтось запрограмував реагувати на будько-кого та будь-що побачене: одразу починаю вигадувати міні-історії. Деякі з них - мимобіжні думки, які швидко забуваються, а деякі переростають в ідеї, а ті в свою чергу, - у твори. 

Насправді це свого роду поштовхи. Іноді вони накопичуються, переплітаються між собою і нарешті створють цілісний задум для чергового твору.

От, як приклад, історія створення  "Мандаринів для примирення" взяла свій початок з того, що я просто верталася з пар і побачила, маленького хлопчика, який послизнувся і впав. До нього одразу кинулася мама. Він ніс пакунок з мандаринами, які в результаті розкотилися по всій вулиці. Так співпало, що того дня я була засмучена, бо посварилася зі своїм хлопцем. А мандарини мені нагадали про нього (я їх дуже люблю, тому він взимку частенько приносить мені їх). Словом, моя фантазія одразу взялася до справи й почала створювати історію. Коли постало питання, а яким же має бути маленький Богдасик, мені згадався ще один хлопчик, якого я часто бачу, коли їду з навчання додому. Він продає пиріжки в електропоїзді. До того ж, якось мені довелося зустрітися з ним в якості звичайного пасажира, коли він їхав кудись разом з батьками. Чомусь мені подумалося, що мій персонаж повинен бути схожим на нього. Ну а далі додати до цього щіпку фантазії і все складається в цілісну історію. 

Памятаю, сестра, яка прочитала це маленьке оповідання першою, одразу запитала, чи воно бува не автобіографічне.

Та це ще зовсім невинний приклад. Мабуть, навіть милий. Та що, коли якась реальна людина з твого оточення виступає в ролі прототипу? Скажімо, у Слави з роману "День святого Валентина" саме такий і є. Хоча, якщо взятися серйозно за цей твір, то там прототипів можна нашукати стільки, що на окремий пост вистачить (можливо, якось розповім). Про таке зазвичай люблять дізнаватися читачі (у всякому разі мені завжди було цікаве все, що пов'язане з твором, який дійсно сподобався). Та як бути з людьми які тебе знають? А з тими, які знають і тебе, і того самого прототипа?

Річ у тому, що звичайна людина чомусь часто не може зрозуміти, що прототип - це дійсно лише прототип. І якщо автор використав його зовнішність, певні риси характеру тощо, то це аж ніяк не означає, що він пише про реальну людину і натякає на те, що події, описані у творі, мали місце і в реальному житті. Як я писала вище, це лише поштовх для фантазії.

Тож, частенько переді мною постає дилема: бути чи не бути, використовувати прототипи чи ні. З одного боку, ні що не надихне краще реальних життєвих ситуацій і людей. Не дарма ж говорять, що писати треба про те, що знаєш, що розумієш. Та з іншого - наявність прототипу прирікає на те, що завжди буде хтось, хто підозрюватиме, що спіймав автора на гаряченькому. Як читач знаю, навіть якщо письменик мільйон разів повторить, що то все вигадка і нічого такого не було, все одно, десь там, глибоко в душі... Ну, ви зрозуміли) В більшості випадків я нормально це сприймаю (мені досить знати, як воно є насправді, а обговорення твору і його персонажів читачами - то завжди добре). Та іноді задумуюся, а що як колись матиму проблеми через те, що хтось собі нафантазує хтозна-чого...