Кассіан долає Цвіркуна

-- Скажи щось, -- мовила Ханка, трохи занепокоєно. -- Що будеш робити?
-- Що-що? Вб’ю Аранну, -- спокійно відповів хлопець.
Рудий незадоволено зітхнув.
-- Ну... -- Ханка набрала повні груди повітря та не знайшла, що сказати. І раптом щось почало відбуватися.
Почувся набат (притлумлений, наче били в металеве начиння), потім — інші, з різних частин поселення. Майже одразу долинули крики.
-- Що це?
-- Цвіркун, -- жахнулася Ханка.
-- Але як... -- Котійяр схопився на ноги й почав чаклувати, монотонно промовляючи. -- “Фірмаментум ін медіо акванім ет сепарет аквас аб аквис”...
Тієї ж миті ландшафт навколо селища почав змінюватися.
-- Пізно: він побачив нас...
-- Курва!!! -- Рудий уже біг до гарнізону, оголивши сокиру й віддаючи накази упереміш з прокляттями.
Люди розсипалися в різні боки.
Далі все відбувалося миттєво, як і завжди при нальоті.
В небі з’явилися чорні гнучкі риски — біля шести, як оцінив попередньо Кассіан. Щось засичало, обдало жаром, зайнялися декілька стріх вздовж вулиці. Із галасом побігли жінки й діти, яких Кассіан, за звичкою, миттєво перехопив, направивши до запруди.
“До води! В укриття!” -- кричав він, біжучи вулицею.
Чоловіки хапали зброю й те, що знаходилося під рукою. Наступні два подихи драконів опалили натовп та стіну, з якої з криками посипалися палаючі силуети.
Касько останньої миті відхилився, сховавшись за покинутою гарбою. Звідти, під гупання власного серця, він мав можливість роздивитись драконів — інших, ніж Ігнар і Даммой, про існування яких він до сьогодні нічого не відав.
Істоти були дрібніші, проте швидші за своїх гірських побратимів. Цвіркун був найбільшим, розміром з дві дорослі худобини. Його супроводжувати п’ять менших створінь. У місцевого прокляття, здається, була ще одна особливість: вони не харчувалися; вони випалювали селище, наче отримуючи від цього насолоду.
Та часу на роздуми не було. І Касько знов побіг, перестрибуючи речі та обпалені тіла.
На драконів посипалися стріли, проте, здавалося, маневреність рятувала їх.
Двоє з молодших саме розверталися, готові налетіти на селище, і Касько, схопивши закопченого щита, в останню мить сховався від вогняного залпу. Дивно, та в ту мить він навіть встиг подумати: “Це кінець!”. Він добре знав, що пряме влучання драконячого вогню обов’язково призводить до смерті людини. Шкіра на обличчі запекла, він закрив очі, відчуваючи, як розжарюється залізо в долонях.
Побіг далі, ще не отямившись від того, що відбулося. Побачив рудого вожака у кіптяві та бруді на землі (вочевидь, він теж пережив сутичку та був дезорієнтований), підхопив каміння й вправно влучив одному з крилатих в око, потім підскочив до Рудого й затулив від подиху самого Цвіркуна.
Цвіркун тим часом начебто забарився. Ніхто не міг сказати певно, проте істоту, здавалося, вразила неприступність жертви. Він злетів у небо, розвернувся й спробував ще раз спопелити Кассіана, який уже курився й закричав від болю. Сокира Рудого влучила драконові в спину, та відскочила від сталевої броні. Цією миттю Касько скористався, щоб знову бігти...
Він біг, не розбираючи путі, доки його переслідував Цвіркун — роз’ятрений та цікавий. Аж тут хатини розступилися, явивши оку видіння палаючого млина. Не відомо, чому, та Касько раптом вирішив: гірше вже не буде, й побіг у самісіньке пекло!
Він забіг в середину охопленої полум’ям споруди, миттю закашлявся й втратив орієнтацію. Порятунку не було. Розлютований Цвіркун бив крилами біля входу, забувши про небезпеку, тяжний лише бажанням знищити цього нахабного хробака. Касько кашляв, відступаючи, доки була можливість, та зрештою уперся в жорно. Стріха й стіни палали. Побачивши, як крилатий силует увірвався всередину, він приготувався померти, однак знадвору почулося гучне “Дхакан ет фодха, міра бер ат болгімум!», й масивне жорно, злетівши у повітря, гепнулося Цвіркунові просто на хвоста.
“Хутчіш!” -- гукнув Котійяр, витягуючи хлопця надвір. У мить, коли вони вистрибнули з полум’я, стріха впала.

... Люди поволі стікалися до майдану. Ханка й інші побачили крізь дим два силуети: Котійяр допомагав Кассіану йти. Той був увесь чорний, з обпаленим волоссям.
Рудому теж допомагали двійко воїнів: він виглядав пошарпаним битвою, відкашлювався, випльовуючи бруд упереміш з уламками зубів.
-- Він зробив це... Цвіркун убитий! -- прошепотіла Ханка, затуливши рота долонями.
-- Що ж... Б’єшся ти жахливо... -- констатував вожак. -- Проте ефективно, -- й подав йому обпалену руку. -- Лютомир.
-- Кассіан... з гірських селищ... -- мовив так само захекано хлопець.
-- Та знаю вже, герою...
Котійяр та дружина вожака перезирнулися.
-- Він має силу, -- сказала дівчина.
-- Живий? -- звернувся маг до хлопця.
-- Так...
-- Ще бажаєш до Наргарду?
-- Більше, ніж будь-коли...

Читати від початку: https://litnet.com/uk/book/pomsta-aranni-b150562