Мазепа ( поема )

                                  

 

                                      М  А  З  Е  П  А

 

                                            поема

 

                                                                           Спасибі, гетьмане Мазепо,

                                                                           Що в нашій долі Ви були.

                                                                                    

                                                                                     Вадим Крищенко

 

 

                                      П Р О Л О Г

 

Іван Степанович Мазепа. Хто він?

Як жив, творив, що був за чоловік?

Вкраїнської землі разючий промінь

На чужині скінчив в неславі вік.

 

Про нього пишуть світові поети

І ще писатимуть багато літ.

Один із загадкових на планеті,

Що на віки лишив по собі слід.

 

Життєву чашу перелив за вінця.

І хоч гірку, та випив всю, до дна.

Горджуся тим, що був він українцем,

І що у нас Вітчизна з ним одна.

 

 

 

 

 

 

                С  П  О  В  І  Д  Ь

 

  М О Т Р І     К О Ч У Б Е Й

 

Немов на плаху стала я одна,

Довкола все такі чужі обличчя.

А Вас нема, лише страшна зима

Звучить в мені і в невідомість кличе.

Анафема на гетьмана. Так, так,

Вас проклинають в храмі, мій Іване.

Угору звівся чийсь важкий кулак.

Не буде Вас, то і мене не стане.

-Клятвопорушник!

- Зрадник!

Це про Вас.

Кого ж Ви зрадили?

Себе зі мною?

Я вірю, що настане інший час.

Нащадки бачитимуть Вас героєм.

Вони повірять, як Вам вірю я,

А поруч з Вами і мене згадають.

Царя страшить одне Ваше ім’я.

Вас знов і знов навіки проклинають.

Отямтеся, хай Меншиков, хай цар.

Для них Мазепа справді ненависний.

Невже ви, українці, гірш татар?

Чому в повітрі й ваші крики виснуть?

 

Опудало простерте на землі,

Шматоване, розчавлене й прокляте.

Які ж ви проти нього всі малі.

Одна я Вашу вищість, Йване, бачу.

Вистава ця несправжня і страшна,

Анафема на гетьмана Мазепу.

Та в церкві всіх захоплює вона.

Чому, Іване, не дали портрета

Свого на пам’ять.

Сильна б я була,

Хоч Ваші очі й так завжди зі мною.

Я поспішала, я для Вас росла,

Вчила латинь і не була святою.

До церкви йшла, а думала про Вас,

Молилась Вам, коханий мій Іване.

Стрічалась з Вами вдома повсякчас

І вірила, що краща мить настане.

 

Вона прийшла, та неповторна мить,

Коли Ви у очах моїх втопились.

Як серце млосно й трепетно щемить,

А вийти з церкви я не маю сили.

Були жінки в Вас, та одну мене

Ви вперше королевою назвали.

В саду, де листя вабить запашне,

Мене в обличчя й губи цілували.

Носили діаманти і листи,

Потім сватів прислали в нашу хату.

Я не могла стояти ані йти,

Коли почула гнівний голос тата.

- Ти ж батько їй хрещений, схаменись!

В житті ти міг би дідом її бути.

Старий гетьмане, в люстро подивись,

Що скаже церква і що скажуть люди?

Не тільки від людей, від Бога гріх,

Твоє прохання мені серце коле,

Люби, як і любив, жінок своїх,

А доньку не чіпай мою ніколи.

 

Те слухати я більше не могла,

Упала і зомліла. Моя мати

Щось там кричала, гетьмана кляла,

Щоб він забув дорогу в нашу хату.

Мене замкнули, щоб у сад не йшла,

Ніколи більше зустрічам не бути.

Я так хотіла Вашого тепла

І голос переконливий почути.

Мене кохання кликало палке,

Вночі будило, не давало спати.

Навіщо зважилась я на таке?

Звела в могилу змученого тата.

Я вирішила з Вами буть завжди.

Неслися коні у степу шалено,

Мене шукали й не могли знайти,

А Ви кохали й дивувались з мене.

Просили повернутися назад.

Я ж вирішила за дружину бути,

Невінчану, без шлюбу, просто так.

Не вірила ні в які пересуди.

Забула і про рідних, але Ви

Вернутися до них переконали.

Своєї не втрачали голови,

А може, надто вже мене кохали.

 

Мене не били, тільки голова

У батька посивіла тої ночі.

- Щоб Вам впоперек стала булава!-

Кричала мати й не дивилась в очі.

Вона кричати вміла і клясти,

Вас дуже ненавиділа, Іване.

А я хотіла в монастир піти,

Молитись Богу і гоїти рани.

 

Вас там любили, в храмах і церквах,

 Бо ви їх будували, прикрашали.

В молитвах щирих і палких словах

Святі отці блаженство обіцяли.

Блаженство в Бога й вічне прокляття...

Що переможе на суді страшному?

Я радо б віддала за Вас життя,

Нагнала б на людей лихих оскому.

Я хочу вмерти, зникнути з землі,

Та мушу під вуаллю тут стояти,

Тремтіти й слухати прокльони злі

І за своє кохання потерпати.

 

В калейдоскопі Вашого життя

Я послідовні епізоди бачу.

Ваше дитинство, юності буття,

Гортаю сторінки, сміюсь і плачу.

Ось Ви маленький, жвавий і шпаркий.

Батько учителів найняв для сина.

Повірили у розум Ваш меткий

Й велике майбуття, що жде хлопчину.

А Ви росли. П’ятнадцятий минав,

Читали і Тацита, й Цицерона.

Триматись на коні батько навчав.

Вночі Вам снилася якась корона

З рубінами й смарагдами.

 Вона

Світилась й блиском різала Вам очі.

Ворожка сон вгадала той сповна

І мати заплатила їй охоче.

 

А Ви росли, мужніли і росли.

Були спочатку королівським пажем,

Потім джурою й писарем були

І стали гетьманом вкраїнським нашим.

Я вас люблю, Іване, і боюсь,

Що більше щастю нашому не бути.

Ні в що не вірю, тільки Вам молюсь

І відчуваю, як нас судять люди.

 

Базіка, і джиґун, і ловелас,

З панянками лягався у Варшаві...

Так моя мати думає про Вас

І впевнена, що з Вами ми не пара.

Батько страждав, бо він мене любив,

Свою найменшу доньку й наймилішу.

Із ненависті був би Вас убив,

Однак відплату вибрав зовсім іншу.

Він вирішив помститися за все,

Бо заздрив Вам за дружби довгі роки.

Наївно вірив: помста принесе

Вам смерть, йому простір діянь широкий.

Не вдалося, великий Кочубей

Попав в тюрму, на допити і страту.

Він навіть не дивився на людей

В той день.

Пробач мені, мій любий тату.

Я знаю, що виною тому  я.

Про це у перший день сказала мати.

Повільно розпадалася сім’я,

І порожніла Кочубеїв хата.

 

А Ви, Іване, як же Ви могли

Підняти руку й вбити мого тата?

Мене до божевілля довели,

Зіграли роль спокусника і ката.

Ненависть Вам весь розум зайняла.

На ній одній далеко не заглянеш.

Я так страждала, хворою була,

Любила й проклинала Вас, Іване.

 

Вже потім люди правду піднесли

Про чутку, що пустила моя мати,

Ніби у мене старости були,

Ніби із рушниками вийшли з хати.

Що наречений мій - стрункий козак,

Чубатий, кароокий, юний дуже.

Ви не могли все залишити так,

Бо я для Вас не стала ще байдужа.

 

Йому Ви юність не могли простить,

Мені любов, покривджену й забуту.

Якби могла я зараз пригубить

Хоч крапельку смертельної отрути.

Насправді я не знала козака,

Нікому рушників не подавала.

Була рожевощока і тонка,

І все життя одного Вас кохала.

Моїм волоссям бавились  вітри,

 Веселе сонце пестило долоні.

-Забудь його, дитино, сльози втри.

Нехай цвітуть  уста твої червоні.

Не гідний він і пальчика твого!

 Ще світ не бачив отакого дива.

Скарай же, Боже, ворога мого,

Тоді б жили, як і раніш, щасливо.

Тоді б дитина любою була, -

Молилась мати перед образами.

А я хотіла Вашого тепла,

Надіялась на Вас, хворіла Вами.

 

Ні в чому я не каюся.

Мені

Гірке кохання Господом судилось.

Ваші розмови і сумні пісні

З дитинства щиро серцем полюбились.

Я слухала, коли Ви за столом

Власні поезії гостям читали.

Я Вас рівняла з велетнем-орлом,

Пишалася і голову схиляла.

Я, як і Ви, тримаюсь на коні,

Латинську і французьку мови знаю.

Ваша дружина буде нарівні

Із Вами, Йване, щоб не бути скраю.

 

Я знаю: Ви не любите Петра,

Він Вам давно зробився ненависним.

Бо скільки українського добра

Ви змушені були в Росію вислать.

У серці закипала чорна лють,

 Бо тисячі ясних голів козачих

В сирій землі під Пітером гниють.

За ними матір Україна плаче.

Родючі землі ділять вороги,

Людей женуть в неволю, як худобу.

Іване, більше  Вашої снаги

Було би в українського народу.

 

Вкраїна жде свободи.

Але як?

Хто допоможе вирватись з неволі?

Далекий швед чи лицемір-поляк

Розділить з нею той ковточок волі?

Об’єднання потрібне.

Але з ким?

Ви більше шведам вірили, Іване,

Правдивим, справедливим і чужим.

Союзниками з нами в битві стануть.

Довірливі писали їм листи.

Хоч Карл дванадцятий ще надто юний,

В його душі зуміли віднайти

Людського співчуття бентежні струни.

 

Великий Ви політик і стратег,

Все перевірили, розрахували.

Чому ж стою покинута тепер?

Чому, Іване, битву Ви програли?

Чи Бог в останній відвернувся час

Й розбив Ваші далекосяжні плани?

Із болем в серці думаю про Вас.

Одна я співчуваю Вам, Іване.

 

Петро спалив Ваш славний Батурин,

Від міста тільки згарище лишилось.

Немає більше куполів, картин.

Всіх батуринців шаблями скосили

Московські вояки.

За зраду так

Карає цар, коли в страшному гніві.

І ту кімнату, де недавно я

Була одну ніч  вільна і щаслива

Розтрощено.

Нічого вже нема.

Запаси зброї й золота забрали

І провіанту.

 Ваша в тім вина,

Що Ви над містом спаленим ридали.

Пожежа надломила гордий дух,

Вмить перекреслила надійні плани.

Вмирали шведи з голоду, як мухи,

А Вас  безсоння мучило, Іване.

Ви надломились, постаріли геть,

В шатрі чужому голову ламали

Над тим, що сталося.

І слово "смерть"

Закралось в душу й більше не лякало.

 

А Сеймом довго козаки пливли

Й на вулицях Батурина висіли.

Вони, Іване, вірні Вам були,

В полон цареві здатись не хотіли.

- Махляр!

- Продав країну ворогам!

- Він буде проклятий людьми і Богом!

Навіщо, Йване, це потрібно Вам?

Яку ж тяжку Ви вибрали дорогу!

 

Не можу більше думати про це,

Забута Вами, рідними і Богом.

Щодня сльозами змочене лице.

У монастир лежить моя дорога.

Хіба я зможу жить в монастирі?

Проводити в молитвах дні за днями,

Коли згадаю, що у нас в дворі

Росте верба, де зустрічалась з Вами?

Як і колись, стежина у саду

Звивається-біжить між квітниками.

По ній я вже ніколи не пройду

І в літній вечір не побачусь з вами.

 

Я вся тремчу: то в кризі, то в огні.

Наповнюється простір голосами.

Водночас тепло й холодно мені,

Живу минулим, мріями й думками.

Надворі літо, осінь чи зима,

Та байдуже, бо я не відчуваю.

Переді мною книжка чарівна,

Сторінку за сторінкою читаю.

Руїни замку, що в Батурині,

Славетне царське військо наступає.

Мазепа у снігу, в диму, в огні...

Мазепинці безладно відступають.

 

Той Батурин в моєму тілі є,

Довіку і в душі моїй він буде.

Дим спаленого міста в очі б’є,

Смердючим стогоном терзає груди.

І потім жінка та...

Жахлива мить.

В каплиці бачила її з Іваном.

На голові з дрібних перлин горить

Корона.

Хоч і старша, з тонким станом.

 

Знов ненависть засліплює мене

Княгиня Дульська, спільниця Івана.

На ній все біле, ніжне й запашне

Колишня чи й сьогоднішня кохана.

Безглуздя!

Так, то ненависть рида.

Ніхто Мазепу так, як я, не любить.

Усе пройде, немов в Дніпрі вода,

Княгиня Дульська гетьмана погубить.

 

Заволікає спогади туман,

Життя, прожите мною, даленіє.

Був, є і буде тільки мій Іван!

Ніхто від мене взяти не посміє!

Вночі наснилось, що Іван вмира.

Лежить в оббитій чорним домовині.

Довкола воїни його стоять,

Останню шану віддають старшини.

Клейноди гетьманські з ним: булава,

Уславлений штандарт і самоцвіти.

Я бачу, як схилилась голова

Карла дванадцятого...

 

Де подітись

Від злих жахіть, страшнючих сновидінь?

Ви вже не визволите України.

Зриваються останні сни надій.

Моя земля - сплюндрована руїна.

Ви втратили Вкраїну і мене.

Сльозяться очі, крик тамують груди.

Опудало на гетьмана страшне

Лежить в багнюці, обминають люди.

 

Ну от  і все.

Це Ваш останній крах.

Жену від себе залишки видіння.

Країну оповив панічний страх.

Цар добре володіє цим умінням.

Подейкують, що десь в Лебедині

У канцелярії людей катують.

Вмирають в муках козаки німі,

Лиш зрідка люди страшні крики чують.

 

Чи пам’ятаєте листа свого,

Що важко Вам буде без мене жити.

Що Ви самі задушите того,

Хто нас посміє з Вами розлучити?

Навіщо Ви обіцянку дали?

Я вірила у те, що написали.

Ви розум мій і серце зайняли,

Ніщо мені від мене не зоставили.

 

Ой, що зі мною діється? Молюсь

Пречистій діві, Святому Миколі.

У церкві Святотроїцькій стою,

Розколюється голова від болю.

Помилуй, Господи!

Врятуй від зла й огуди!

Допоможи скінчити юний вік.

Повільно церкву покидають люди,

Стоїть страшний у гніві чоловік

Старий священик...

Що йому до мене?

Його гнівлива пиха розпира.

Я думала: у храмі все священне,

Нічого тут святого вже нема!

 

Ненавиджу!

Не слухаю!

Не чую!

Волосся мокре липне до чола.

Я за Іваном в вічність помандрую,

В житті мене з ним доля розвела.

Вже безліч днів я не живу, лиш плачу,

Ненавиджу всесильного Петра.

Як важко, що спіткала Вас невдача.

Ви - часточка великого добра.

Якби могла я зняти з Вас прокляття

І ту хулу, що, як вогонь, пече,

Мені б частину Вашого завзяття,

Надійне слово і тверде плече.

 

А Вас нема.

У церкві стало тихо.

Лики святих печальні і німі.

Хвилину тому тут творилось лихо,

Лунали зойки й голоси страшні.

Тепер нема.

Надворі щось гукають.

Якийсь гонець приїхав до Петра.

Не згасли кілька свічок.

Догорають.

Й моя надія з ними догора.

Немає Вам вже  виклику і суду.

Усе пройшло.

Ви  прокляті навік.

Я Вас знайду.

І в пеклі з Вами буду.

Невінчаний коханий чоловік.

 

Звучить в повітрі слово "перемога",

Займається життя нова зоря.

Вкраїна знов ступила на дорогу

Під чобіт ненависного Петра.

Лихий і підлий, але виграв битву,

Ще й нас з-під гніту шведів "визволив".

Співай, Вкраїно, радісну молитву,

Щоб Бог його здоров’ям наділив.

Я завтра зникну.

Вдосвіта не стане.

Не знаю: у воді чи у вогні.

"Непереможний"  гетьмане Іване,

Я так в Вас вірила!

Простіть мені...

 

Тулюся до церковного одвірка,

Вже не змагаюсь з участю своєю.

Мого життя закочується зірка,

Так й не досягши свого апогею.

Я бачу жінку.

Вулицею скраю

Вона біжить, а поруч вояки.

На конях свіже військо наступає,

На бій з Мазепою ідуть полки.

Я смерті Вашої, Іване, не побачу.

І в тому, мабуть, щастя все моє.

Тендітна жінка вулицею плаче...

Цілком ймовірно, що то я і є.