Любити Говерлу

Львів. Вокзал. Центральний вхід. Другий перон. Третя колія. Чекаю на Неї, невідому мені дівчину. Я, дорослий чоловік, викладач квантової фізики престижного університету, нічний жах студентів зараз відчуваю тремтіння колін. Тремтіння, яке не відчував ані перед захистом докторської дисертації, ані перед стрибком з парашуту, ані перед … Хм. Вона теж колись стрибала. Цікаво, що відчувала вона? Чому я не запитав? Хоча ні. Питав. Писала, що це було найбільшою помилкою її життя. Але чому так і не довідався. Потрібно буде запитати. Сьогодні. Сьогодні я не тільки запитаю, але і побачу Її. 

Хвилююсь. Шукаю запальничку і згадую, що вже рік як не палю. Відтоді, як вона написала, що не переносить запаху сигарет. Дивно, але як сильно вона змінила моє життя. Навчила насолоджуватися кожною хвилиною, секундою, кожним подихом. Ех, щось занадто сентиментальний я сьогодні. Це ж просто зустріч. Чи не просто?

Поруч дівчина розмовляє по телефоні. Каже, що хоче варених яєць з вишнями. Що? Прислухаюся. Таки так, варені яйця з вишнями. Аж тепер помічаю її живіт. Мабуть, місяць восьмий. Хоча ніколи в тому не розумівся. Чому я дивлюся на неї? Погладжує свій живіт і виглядає такою щасливою. Хоча ні, для абсолютного щастя їй н вистачає варених яєць і вишень. А чи існує абсолютне щастя? Важке запитання. Може то приготувати варених яєць з вишнями?

Мені сорок. Сенсу життя не маю. Хоча що я говорю, точніше думаю? Вже є. Вона їде у вісімнадцятому вагоні. Сьогодні я побачу Її вперше. Хоче, може вдруге? Коли я заплутався у темряві свого життя, я побачив Зірку, яка вивела мене. Цією зіркою стала Вона.

Пискливим голосом повідомили про запізнення поїзда на півгодини. Встигну купити мінеральної води. Повертаюся у приміщення вокзалу. Іду по щойно помитій підлозі. Відчуваю пронизливий погляд прибиральниці, ні, відчуваю її бажання вдарити мене шваброю. «Знову натоптав, тільки помила». Вона то сказала, чи то вже у мене в голові? Забуваю про воду. Купую білий тюльпан. Несу їй. Великі круглі очі на трішки квадратному обличчі. Темно сині, мов океан. Хоча я ніколи не бачив океан. Але такі глибокі. Ну що це зі мною? І куди вона йде? За шваброю? Таки хоче мене вдарити? Ні, вона витирає чорною хустиною сльози. Сльози? Але чому вона плаче? Її так образила та підлога? Вона посміхається. Мені стає легше. Вона каже «Дякую», і я розумію, що я прощений, а може вона і не ображалася.

Повертаюся на третій перон. Дивлюся на телефон. Ще п’ять хвилин. П’ять хвилин і ми зустрінемося. Ця зустріч – моя ідея. А тепер я боюся. Немов мені 4 роки і за 5 хвилин повернеться з роботи моя мама і побачить, що я розбив її улюблену кружку. Мама, як вона мене любила. І єдина жінка, яку любив я. Чи не єдина? Чи зараз у вісімнадцятому вагоні їде та, друга? А що, якщо Вона не їде? Якщо вона теж перелякалась? Ні, Вона їде. Вона поруч. Я відчуваю. 

Завтра ми поїдемо в гори. Бо гори – це і є моє життя. Гори, а тепер ще й Вона. Хочу, щоб вона теж полюбила Говерлу. Вони навіть чимось схожі. Такі ж сильні, такі ж недосяжні. А я, як Прут хочу бути завжди поруч зі своєю Говерлою. Кажуть, що йти в гори – це тікати від людей. Ми втечемо. Не хочу, щоб Вона була ще чиєюсь. Тільки моєю. Будемо гуляти лісом, збирати ягоди. Вона писала, що любить ягоди. А ще, я зроблю їй букет з очерету. Дивно, але Вона обожнює очерет. Вона.. Вона Особлива. Мабуть, її я таки коха..

Оголошують прибуття поїзда. Біжу до вісімнадцятого вагону. Дверка відкривається. Чоловіки, діти, жінки, діти, чоловіки… А де ж вона? Де дівчина з червоною сумочкою в руках? Може я перестав розрізняти кольори? Здається, провідник йде закривати вагон. Невже вона злякалася? Так, провідник йде… Ох, ще не всі. Затримка тому, що провідник допомагає винести інвалідний візок. Дивно, виглядає, що дівчина без супроводу. Як її шкода, така красива… Стоп! Стоп! Це неможливо! Чому вона тримає червону сумочку? Це неможливо! Чому провідник закриває вагон? Нікого більше нема? Чому тоді у НЕЇ сумочка? Це не вона! Це неможливо!  Як же гори?

Відчуваю щось солоне. Сльози? Ні, я не вмію плакати. Після смерті матері я ніколи не плакав. Потрібно підійти. Але. Не можу. Навіщо? Мені ж завтра в гори. Самому, адже візок не потягнеш на Говерлу. Так. Потрібно поспішати. Ще рюкзак не складений. Красива Говерла чекає. 

Біжу до виходу. Чую хрускіт. Наступив на ручку. Хм. Це знак. Якщо я не повернусь, то не отримаю  більше листів. Писати теж не зможу. 

Але це не лякає.

Йду до своєї Говерли.