☀️ Світанок

Сто вісімдесят років він ховався від сонця.

Сто вісімдесят років рахував зими, свічки й тріщини на стіні.

А тепер золотий промінь прорізався крізь розбите вікно зали й повільно поповз по мокрій підлозі. До нього.

Ніка рвонулася закрити його собою.

— Не треба, Ніко, — прошепотів він. — Дай мені подивитися.

Промінь ліг на його долоню. Золотий, теплий, зимовий.

І нічого не сталося.

Не задиміло. Не обпекло.

Тільки з губ злетіла біла пара, а по щоках потекли прозорі, звичайні, людські сльози.

Лукаш заплющив очі, підставив обличчя сонцю й усміхнувся.

Уперше за сто вісімдесят років 

Після найдовшої ночі завжди настає світанок.

«Господар туману», розділ 33

Книга повністю завершена