Привіт усім!

Я вже, здається, скаржилася, як не люблю писати бойові сцени. Так от, виявилося, що бойові сцени з драконами й магами я люблю ще менше. Там тієї сцени слів на 400, а мучила я її три дні. Три! І все одно лишилася незадоволена. Кажуть, практика робить майстра. Мене, схоже, практика просто робить втомленою. Ну не моє це, не моє. Але що маємо, те маємо: сцена написана, дракон старався, я теж.

А тепер про те, чому я взагалі пишу цей допис. «Все (не) за планом» добігає кінця. Лишилося всього два розділи. Щоправда, на скільки я їх розтягну, не знаю навіть я сама. Бо фінали даються мені ще важче, ніж бойовки. Підозрюю, що саме тому в мене й вийшов багатотомник: я щоразу відкладаю той фінал на наступний том і роблю вигляд, що так і задумувала.

Бо як подумаю: це ж фінал. Треба завершити всі сюжетні лінії, нічого не забути, а потім ще й епілог написати. Причому такий, щоб і не прісний, і не нудотно-рожевий. Задачка із зірочкою. Хоча, якщо десь у сюжеті таки лишиться дірка, Кайден у наступній книзі підлатає. Моїм героям не звикати розгрібати за авторкою.

Що далі? Коли допишу «Все (не) за планом 3», повернуся до «Верби» і нарешті її закінчу. Бо зараз вона висить каменем на душі й уже чесно не дає спокійно спати. А вже потім буде історія Кайдена.

Тож тримайте за мене кулачки: щоб фінал написався, епілог вийшов у міру солодким, а «Верба» нарешті дала мені виспатися ❤️