Чи можна загубити Батьківщину, але не загубити себе?

Назва: «У напрямку неусвідомленої радості»

Авторка: Ольга Инка

Жанр: Сучасна проза

Я знову до Вас з відгуком з марафону Елани Чунту.

Погнали!

Чи можливо, опинившись далеко від рідного дому, серед чужої мови, незнайомих традицій та зовсім іншого менталітету, не лише пристосуватися до нового життя, а й знову навчитися радіти? Саме над цим питанням я замислилася, читаючи книгу Ольги Инки «У напрямку неусвідомленої радості».

У центрі сюжету — 65-річна українка Ірина Даниленко, яка через війну опинилася у Франції. Здавалося б, у такому віці хочеться спокою, звичного затишку та впевненості в завтрашньому дні. Але доля вирішила інакше. І тепер Ірині доводиться не лише освоюватися в новій країні, а й знайомитися з особливостями французького побуту, менталітету, людських стосунків і часом доволі незвичних традицій.

І ось тут починається найцікавіше!

Ірина — неймовірно колоритна героїня! Сильна, незалежна, принципова, гостра на язик, іноді вперта й категорична, але водночас щира, чуйна та напрочуд життєлюбна. Її стійкість мене справді вразила. Скільки всього випало на долю цієї жінки, а вона не втратила ні почуття власної гідності, ні бажання пізнавати світ, ні здатності сміятися навіть тоді, коли обставини зовсім до цього не спонукають.

А які пригоди знаходять Ірину! Часом складалося враження, що вони шикуються в чергу, аби перевірити її нервову систему на міцність. То надто пристрасний французький залицяльник, то небезпечний незнайомець із вельми дивними вимогами, то чергове дружнє застілля несподівано обертається майже детективною історією. І це лише мала частина того, що чекає на читача!

Окремо хочу відзначити авторський гумор. Він тут мега клаский, фантастичний, феєричний! Ірина зі своїми внутрішніми монологами, саркастичними зауваженнями та блискавичними висновками постійно змушувала мене сміятися. Та що там сміятися - реготати! Особливо коли ситуація вже давно вийшла з-під контролю, а наша героїня примудряється подумки видати щось таке, що втриматися просто неможливо.

При цьому гумор зовсім не знецінює серйозності подій. Навпаки, він стає своєрідним способом протистояти труднощам, страхам і життєвим випробуванням.

Адже за всіма цими пригодами приховано чимало важливих тем. Авторка порушує питання вимушеної еміграції, втрати дому, самотності, культурних відмінностей, складних родинних взаємин, вікових стереотипів, свободи слова, людської гідності та права залишатися собою навіть у чужій країні.

Найбільше мене зачепила тема Батьківщини. Ірина живе у Франції, знайомиться з чудовими людьми, відкриває для себе нові можливості, але Україна постійно залишається частиною її думок і серця. Її спогади про Запоріжжя, рідних, дитинство, переживання через війну — усе це неможливо читати байдуже.

Мені, як українці, яка також живе за кордоном, ці почуття дуже близькі. Можна звикнути до іншої мови, навчитися розуміти чужі традиції, знайти друзів і навіть полюбити нову країну. Але це зовсім не означає, що перестаєш сумувати за своєю.

Особливе місце в книзі посідає музика. Історія зі «Щедриком» Миколи Леонтовича, його виконання французьким хором, українські пісні в будинку Жоеля та Марлен — для мене це одні з найтепліших і найзворушливіших моментів. Через музику авторка дуже красиво показує, як люди різних національностей можуть знаходити спільну мову без зайвих пояснень. І як іноді кілька знайомих нот здатні повернути людину додому хоча б у спогадах.

Не менш цікаво спостерігати за другорядними персонажами. Французи тут теж дуже колоритні та пристрасні. Кожен має власний характер, звички, дивацтва й погляди на життя. Хтось викликає щиру симпатію, хтось дивує, хтось обурює, а з кимось хочеться посидіти за одним столом і поговорити про все на світі.

Мені сподобалося, що авторка не ідеалізує ні французьке суспільство, ні саму Ірину. Героїня теж помиляється, буває надто різкою, іноді поспішно судить інших. Але вона здатна замислюватися над власними вчинками, переглядати переконання й поступово змінюватися. Особливо запам'яталася її символічна розмова з горою, після якої вона починає усвідомлювати, що бути сильною — не означає завжди залишатися непохитною.

Щодо сюжету, то він надзвичайно динамічний! Події змінюють одна одну, несподівані повороти виникають там, де їх зовсім не чекаєш, а звичайні побутові ситуації раптом перетворюються на пригоди з елементами комедії, драми чи навіть детективу. І найцікавіше, що все це органічно переплітається в одну історію. Книга не дає засумувати!

Окремої похвали заслуговує мова авторки. Вона яскрава, образна, соковита, насичена влучними порівняннями, іронією та живими діалогами. Описи французьких містечок, природи, побуту й традицій створюють відчуття присутності, а емоційні роздуми Ірини дозволяють зазирнути значно глибше за зовнішній перебіг подій.

І нарешті — назва. «У напрямку неусвідомленої радості». На мою думку, вона дуже точно передає внутрішній шлях головної героїні. Ірина не вирушає на пошуки щастя за чітким планом. Вона просто живе, помиляється, сперечається, знайомиться, ризикує, сміється, згадує минуле й поступово відкриває для себе те, чого, можливо, навіть не очікувала знайти. Радість приходить до неї через людей, музику, дружбу, нові почуття й маленькі миті, які спочатку можуть здаватися зовсім незначними.

І, мабуть, саме в цьому полягає особлива чарівність цієї історії: іноді ми навіть не помічаємо, що вже рухаємося назустріч власному щастю.

Чи рекомендую я цю книгу? Однозначно так!

Особливо тим, хто любить живих, неідеальних героїв, дотепний гумор, несподівані сюжетні повороти та історії, у яких за легкістю оповіді приховується справжня життєва глибина. А ще тим, кому близькі теми любові до Батьківщини, збереження власного коріння та пошуку себе далеко від рідного дому. У непрості часи особливо хочеться читати саме такі історії - про незламність людського духу, щирість, доброту й уміння знаходити світло навіть тоді, коли навколо так багато темряви. Ця історія нагадує про те, що можна опинитися далеко від України, але ніколи не втратити її в своєму серці.

Книга ще пишеться, і я прочитала всі глави, доступні на цей момент. Але вже зараз можу сказати, що Ірина Даниленко — героїня, з якою зовсім не хочеться прощатися. Дуже цікаво, які ще пригоди підготувала їй авторка і куди зрештою приведе цей непростий, але такий захопливий шлях у напрямку радості.