Нові розділи книги можна коротко і влучно описати приблизно так:

«Побігла в клуб просити пробачення у хлопця, а пішла у ВІП-кабінку з тим, кого ненавидить» (⁠ʘ⁠ᴗ⁠ʘ⁠✿⁠)

Уривок:

— Ходімо звідси, Науменко. Поки я не розірвав цей атлас прямо на цьому дивані.

Вона кліпає, її губи тремтять. Різко прибирає руку з штанів, ніби обпалилась. Що, власне, і сталось щойно. Нахиляюся до її чутливого вуха й продовжую:

— Нагорі. У кабінці. Я дам тобі те, про що ти боялася навіть думати поруч із тим ідіотом.

Випростовуюсь і чекаю. Її очі розширюються, погляд бігає залом, якому на нас глибоко байдуже, а я простягаю руку, запрошуючи йти зі мною.

Секунда. 

Дві. 

Три... 

І тремтячі пальці моєї відьми обережно лягають у мою долоню. Я стискаю їх і без жодних телячих ніжностей смикаю її за собою. Крізь натовп, крізь п’яне м’ясо й спітнілі ог*лені тіла — прямо на другий поверх до кабінок. 

ʘ⁠‿⁠ʘ

Класика жанру, з якої неможливо виплутатися просто!

Також хочу сказати величезне

ДЯКУЮ за першу круту віху — 100 бібліотек! (⁠◕⁠ᴗ⁠◕⁠✿⁠)

І окрема подяка всім за ваші коментарі, емоції та підтримку ❤️ Ви неймовірні!

Ну що ж... От наші вперті баранці й зосталися наодинці. Якщо вам цікаво, чим завершиться це їхнє вибухонебезпечне усамітнення і чи справді ніхто їм не завадить — ласкаво прошу на сторінки нової глави!

Читаємо і сваримо автора❤️

Заварюйте чай (або щось міцніше, бо їх зустріч я затягнула знатно), влаштовуйтеся зручніше і приємного читання!