Щойно сонячне проміння потрапило на кокон, тіло істоти, що так довго спала в ньому, ожило, забилося в конвульсіях. Піддаючись інстинкту, воно роздерло пазурями щільну оболонку і незграбно вилізло назовні. Напівпрозоре і слабке, з одубілими за століття сну кінцівками, воно безтямно вовтузилося в глині на дні котловану. 

           Все єство цього дивного створіння було просякле болісною, нестримною жагою. Гіршою за сонячне світло, яке пекло, навіть крізь повіки, ще не зрячі очі. Гіршою безлічі незнайомих, страшенно дратуючих її чутливі вуха звуків.  

        Аж ось тонкі ніздрі затріпотіли, вловлюючи найменші часточки у повітрі. Істота відчула запах... Її тіло інстинктивно зробило все для того, аби загіпнотизований божевільний самогубець сам наблизився до хижачки. Лише мить — і кота було випатрано й обгризено до кісток.

            Напившись крові й напхавши шлунок шматками котячого м’яса, істота знову затремтіла, знову почалися конвульсії. Атрофований за століття сну шлунок відмовлявся перетравлювати одразу стільки їжі. Тож частину вона все таки виблювала. Але залишків вистачило, аби тіло почало відновлюватися. Повільно її тонка, майже геть знебарвлена шкіра набувала щільності і кольору. Прозорі, зрослі докупи повіки знову ставали рухливими. Білі зіниці набували чорного кольору та здатності фокусуватися. На лисій видовженій голові з’явилися перші натяки на волосся. 

       Мало-помалу до неї поверталися певна свідомість і пам’ять. Глянувши вгору, вона навіть зрозуміла, що небезпечно вдень лишатися на відкритому місці — переповзла глибше у напівзруйнований тунель й стала чекати. Їй пощастило, що будівництво призупинили до моменту, поки проведуть археологічне дослідження знахідки. Саме тому вона змогла спокійно діждатися доки засутеніє.

     Під прихистком темряви, ще дуже вразлива і квола, істота виповзла з ями й сховалася в кущах. Між гілок з пожовклим листом вона побачила дивну картину — височезні квадратні вежі з безліччю вікон. А ще... точки світла, що дуже швидко рухалися однією смугою туди-сюди. І цей безкінечний шум, від якого барабанні перетинки вух ледь не рвалися...  Десь збоку почулися голоси. Йшли дві літні жінки, що дивно пахли. Ось одна повернула до будівлі і зайшла у двері вежі, а інша пішла далі. Якраз у потрібному напрямку...

      Її досить легко вдалося покликати. Літня жінка, так само як перед цим зробив кіт, сама підійшла до хижачки.

       Тепер голодна істота пила повільніше і м’яса вже не відривала. Наповнюючись силою і життям, вона зазнавала подальших метаморфоз. Втрачена м’язова маса швидко поверталася. Тіло уподібнювалося до людського...       

     Прадавня істота згадала як мандрувала землею. Згадала одне зі своїх імен — Праданж-ла, що означало "перлина степу".  І те, як її ув’язнили під землею за спробу створення власної армії, коли вона вирішила не лише пити світ — а й володіти ним...