Перед панорамним екраном «Колібрі» розгорнулася система Райгеріс-Орі. Центральна зоря заливала простір тьмяним, рівним помаранчевим світлом, а трохи осторонь, приковуючи до себе всю увагу, висіло Око Орі.

Це була класична око-планета — світ, який назавжди застиг, милуючись своєю зорею. Одна її половина вічно плавилася під безжальним інфрачервоним випромінюванням, утворюючи сяючу «зіницю» з рідкої магми та розпечених вод вічно вируючого океану, тоді як нічний бік був скутий тисячолітніми льодовиками. На межі світла й темряви, у кільці присмеркової бурі, атмосфера закручувалася в гігантські спіралі, і планета справді ставала схожою на велетенське око, що дивилося в космос.

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло