Вітаю, чудові й прекрасні дівчатка❤️

Вже скоро книга Обрана бути нареченою буде завершена, отже стане дорожчею.

Наразі є змога придбати її за гарною ціною, щоб зігріти власні вечори палкими емоціями, пристрастю, повільним горінням, шоу "Холостяк" та відбором наречених. А якщо зануритись глибше, то отримаєте додаткову перчинку, традиції багатої еліти, покору й гарячі сцени, що точно спровокують святого❤️

Уривок. Чоловік точно знає, кого жадає❤️

— Ти обіцяв не шукати, — випалюю.

— Я й не шукав, — злегка веде плечима. 

Хмурюся. Не хочу уточнювати, що це насправді значить. 

— Обіцяв свободу стільки, скільки мені потрібно. Я казала — назавжди. І твої квіти, — все ж заходжу всередину й закриваю за собою двері, — не змінять мого рішення. Як і записка. 

— Передбачив, — ліниво кидає, хижа посмішка підозріло торкається чуттєвих вуст чоловіка. — Квіти лише приємний бонус, хотів потішити свою дружину.

Намагаюся не закочувати очі на слова дружина, але все одно не здатна втримати роздратування.

— Доволі ницо, Сайроле, обіцяти одне, а потім прийти до мене додому й красти мого кота.

— О, я не крав, він сам ластиться, — не змінюючи тону, каже, оксамитові нотки діють на нерви, бо я реагую на них, тіло прокляте реагує. І Даміан чудово це знає. 

— Постав мого кота і йди геть.

Сайрол ігнорує, кидає погляд на два набори посуду на столі який залишився після сніданку з Малією.

— З кимось живеш? 

— Ні, — округлюю очі. — Господи, ще сцену ревнощів влаштуй. Одна тарілка належить йому, — рішуче йду до Даміана й витягую свого кота з чоловічих рук.

— Коту? — хмикає недовірливо.

— Ага.

— Удам, що вірю в цю брехню.

Притискаю Крихітку до себе, серце калатає, мов ненормальне, тіло тремтить, а я не здатна впоратися із собою. Починаю прибирати тарілки, відчуваю Даміана позаду, він безсоромно підійшов надто близько, немов має на це право. Стрімко обертаюся плюнувши на посуд. Подих збивається остаточно, облизую вуста, щоб хоч якось прийти до тями, але не бачу нічого, крім обличчя чоловіка, що нависло зверху. Він безцеремонно увірвався до мого простору й явно не кається, попри дані обіцянки. 

— Що ти?... — лепечу.

Сайрол забирає кота з рук, ставить його на підлогу й той мчить кудись гратися судячи зі звуків. Натомість кладе руку на мою потилицю, а іншу на талію. Відчуваю його запах тіла, знайомий, чомусь аж до болю, він врізається зимовим холодом та терпкістю лісу вибухом, проникає під шкіру туманячи мозок.

— Не прийшов той день, — нагадую йому про слова у записці, — я не хочу до тебе.

— Перевіримо, — м'яко лунає, вкрадливі нотки оманливим спокоєм дурманять.

ТРІШКИ ВІЗУАЛУ