Стартувала публікація книги на конкурс "Дві сторони однієї крові" ✨

УРИВОК ✨ 

ПРОЛОГ 

Тим часом у Тихих Вербах відбувалася схожа історія. Ліана Мейс лежала на вузькому ліжку у власній хаті й накривала очі долонею, щоб не бачити стелі. Хата була малою: піч, стіл, полиця з банками сушених трав, віконце, під яким у ту ніч стояла під місяцем  сиділа незнайома біла кішка. Глуха сусідка Гната тримала ножиці й казан із окропом і мурмотіла молитву не до тих богів, у яких вірила вдень. Ліана не кричала, вона кусала рушник, одну руку тримала на животі, а другою навпомацки шукала на ковдрі аркуш, списаний поспішним, нерівним почерком. Жінка  знала його напам’ять і все одно мацала папір, наче той міг сказати більше. 

В останню годину небо над Вербами стало мідним, і навіть Гната замовкла, світло лягло на підлогу темним теплим кольором, наче хтось розлив там вино. Ліана вигнулась, видихнула, і хатою пронісся тонкий протяг, хоча двері були зачинені.

— Дівчинка, — прошепотіла Гната і впустила ножиці. — Бог мій, яка вона тиха.

Кішка на підвіконні, до того нерухома, повільно підвелась.

У Нокторні Латіна  простягла руки, і повитуха, коротко вклонившись, поклала дитину їй на груди. Відьма  дивилась на доньку довго, так, як дивляться на добре заточений клинок. Волосся в немовляти ще мокре, але вже темніше, ніж мало бути в новонародженої, рот стиснутий, очі відкриті, і в них, якщо придивитись, плавало щось янтарне.

— Вона мене впізнала, — сказала Латіна — Арден, дивись, вона знає, хто я.

Арден підійшов ближче, він збирався посміхнутись, але в цю мить біль у зап’ясті стих, наче хтось різко відпустив туго натягнуту струну, і замість нього він побачив нитку. Вона виходила з тонкого зап’ястка новонародженої, червона, ледь товща за волосину, живо-тепла, мов вена, винесена назовні. Нитка не лежала на простирадлі, а піднімалась у повітря, повільно дрижала, наче вчувалась у напрямок, і тяглася на південь, крізь стіни, крізь триста верст темряви.

Розділ 1

Ардена не було цілими днями у вежі, лише з'являвся на вечір, коли сонце вже сховалося за горизонт. Але його поява вдома була не кожен день: постійні виклики по  справах Ковену, а інколи він просто зникав на кілька днів, і Латіна яка помічала все, цього чомусь не помічала. Брав доньку на руки рідко, але так, як беруть те, що можна розбити, сідав біля вікна, гойдав її і щось бурмотів, не слова, а так, як мугикають, коли не хочуть, щоб розібрали.

— Ти її розбалуєш, — казала Латіна  з порога.

— Вона не з тих, кого можна розбалувати.

Чоловік гойдав маленьку відму на руках і дивився на неї із посмішкою.

Тим часом у Тихих Вербах

Соліра, навпаки, не замовкала, немовля  кричало так, що Гната, глуха як пень, вставала посеред ночі й питала, чи не горить що. Кричала голодна, кричала мокра, кричала від самого факту, що світ існує і він такий величезний, а потім раптом сміялась, беззубо, на весь рот, коли в сінях з’являлась біла кішка.

Кішка прийшла в ніч народження й не пішла, Ліана спершу гнала її мітлою, а потім коли побачила, що поряд з цією твариною дитя вгамовується , то змирилася з наявністю тварини. Звали кішку  Маркізою, бо та ходила по хаті, як по бальній залі: неквапом, високо піднявши хвіст, ніби господарям слід за це дякувати.

— Ти хоч мишей ловиш? — питала Ліана.

Маркіза дивилась на неї різнокольоровими очима: одне блакитне, друге золотисте, мишей схоже  вона не ловила, вона лише сиділа біля колиски і тихенько муркотіла.

Розділ 2

Латіна стояла посеред кімнати в простій чорній сукні, без жодних прикрас , з обличчям який не відображало ніяких емоцій і від цього вона виглядала ще суворішою.

— Сьогодні я покажу тобі те, що Ковен називає Нижнім ремеслом, — сказала вона. — Ти не маєш нічого відчувати: ні страху, ні огиди, ні жалю. Відчуєш, то помилишся, помилишся, то заплатиш. Зрозуміло тобі моє дитя?

— Зрозуміло, матусю.

— Латіна. Не називай мене матір'ю в Ковені. Тут ти відьма, яка вчиться, а не моя дочка.

— Зрозуміло, Латіна.

На столі лежав мертвий ворон, відьма  мабуть, принесла його з двору, не цікавлячись, чий він був: у птаха ще не затерпли пальці лап, а пір’я блищало, як мокрий асфальт. Вандел дивилась на нього і думала, що йому, певно, було б бридко, якби він знав, де опинився. Мати поклала їй у долоню кинджал із чорним руків’ям, той самий який був подарований на п’яті роковини.

— Проведи по долоні, неглибоко. Кров повинна зібратись у лінію, не в краплю і не у калюжу,  тоді вимов слова, які я тобі казала.

Деякі  персонажі із історії:

Діліться враженнями від початку історії, надіюсь вам буде подобатися , та ви будете з цією історією до кінця ♥️