Привіт!

Роман "Діти Яворського", — оновлено.

✨✨✨

— За кого ти вийшла заміж?

Це запитання на секунду просто шокує мене. Я застигаю з роззявленим ротом, намагаючись усвідомити почуте. Що?! За кого я вийшла заміж?! Він серйозно прийшов сюди ввечері, аби питати про це?!

«За німця сліпого!» — фиркаю я подумки з гіркою іронією. За кого ще я могла «вийти», якщо після його слів шість років тому збирала своє життя по шматочках і самотужки виховувала двох дітей?!

Але вголос я кажу зовсім інше. Я не збираюся виправдовуватися чи давати йому бодай найменший привід думати, що він має хоч якусь владу над моїм життям.

— Яке це має значення? — мій голос звучить різко, дзвінко й максимально відчужено. — Зрештою, моє особисте життя не повинне вас обходити, і звітувати я перед вами не зобов’язана! А зараз прошу на вихід. Не маю ні часу, ані бажання відповідати на ваші некоректні та особисті запитання!

Усередині мене все палає. Я більше не та наївна дівчинка, яка зазирала йому в очі і чекала на бодай один прихильний погляд. Я сильна, доросла жінка, у якої є власна гідність.

— Віолетто... — щось знову хоче заперечити чоловік, роблячи крок у мій бік, і його погляд стає холодним.

— Досить! — перебиваю його на півслові, не даючи договорити.

Я стрімко повертаюся, підходжу до масивних скляних дверей студії і широко відчиняю їх, пускаючи всередину нічний шум міста та прохолодне повітря. Потім повертаюся до Яворського й наказую голосом, у якому не залишилося ні краплі сумніву:

— Залиште приміщення, будь ласка, Леве Яковичу! Майте хоч краплину поваги та елементарної людяності!

Продовження тут...

❤️❤️❤️