Вона чудово знає, що я не можу обертатися, а тим паче літати! Знає, що небо для мене закрите назавжди, що я можу лише дивитися знизу вгору, стискаючи зуби від безсилої заздрості. І ця нахабна луската бестія красується переді мною, підкреслюючи мою неповноцінність! Спеціально дратує, кружляє просто перед моїм вікном, ніби знущається з мого покаліченого тіла!

Зриваюся з місця, з гуркотом розчиняю важкі стулки балконних дверей і вибігаю на кам’яний балкон вежі. Вітер б’є в обличчя, але мені все одно. Викидаю руку, показуючи їй жест, який зрозумілий будь-якою мовою в будь-якому світі — універсальний наказ негайно спуститися на землю й припинити цей цирк.

Вона помічає мене. Зробивши неймовірний переворот через крило, дракониця завмирає на секунду в повітрі, ніби глузуючи. І просто в польоті починає стискатися, втрачати луску й форму, обертаючись на людську подобу. Не встигаю я за неї злякатися, як вона м’яко, без жодного звуку приземляється на ноги просто на кам’яні плити мого балкона — з розпатланим вітром волоссям і нахабною, зухвалою посмішкою на губах.

Уся накопичена за секунду лють виривається назовні лавиною. Я роблю крок до неї, хапаю за плечі, втискаючи в холодний камінь стіни, і зриваюся на крик, виплескуючи всю злість, що накопичилася від її дурних вибриків, від власного безсилля й від цього клятого неба, яке недоступне мені і яке вона щойно так легко підкорила.

— Якого Некрилатого Бога це щойно було? — гаркаю, знову струшуючи її. — Ти вирішила познущатися з мене?

— Я оглядала околиці — це моя робота. І розминалася, щоби бути у формі… — трохи примружившись і відверто презирливо відповідає ця маленька стерва.

Знає ж, що я не можу злетіти! Усі в замку й околицях знають, що не варто мене дратувати, демонструючи свою здатність обертатися. Я і їй розповів, сподіваючись, що вона виявить такт. Але, схоже, цього їх у школі не вчать, й вона розуміє тільки мову наказів!