Перестаю дихати, бо усвідомлюю, що наші губи знаходяться на небезпечно короткій відстані. Давид теж завмирає, напевне теж про це подумав. На мить мені здається, що він зараз скоротить ту відстань і безсоромно поцілує мене. 

Та потім гримають передні дверцята і Давид випрямляється.

- Усі пристебнулись? - сміється Дем'ян, заводить двигун і вже через секунду машина зривається з місця. І в цю саму мить в салоні грає мелодія телефону. - Батько дзвонить.

Почувши ці слова, Давид однією рукою стискає мої зап’ястки, а іншою знову прикриває рота. Я мугичу, та він навіть не звертає уваги на мою реакцію. Його погляд спрямований вперед, де його брат говорить з батьком.

- Як це куди поїхали? У гори, - весело відповідає Дем'ян. - Ти ж нам дозволив, якщо з нами буде Міра. Так, вона теж їде. Не знаю, передумала напевно. Ну, ми її вмовили трішки. Та все буде добре, - сміється. - Ми про неї подбаємо. Невже ми можемо нашкодити своїй сестричці. Та я не глузую. Ти ж сам хотів, щоб вона з ними поїхала. Чекайте нас в понеділок зранку. О, і скажи Соломії, що до Міри вона не додзвониться. Вона забула телефон, так поспіхом збиралась. Добре, я їй передам. Як тільки приїдемо вона передзвонить. Чому не зараз? Бо вона задрімала. Майже дванадцята година ночі все-таки. Ну добре, я за кермом, не можу довго говорити. Бувай.

Я видихаю від відчаю і відвертаю голову до сидіння, що попереду. Більше не пручаюсь, бо розумію, що немає сенсу. І через декілька хвилин мої руки стають вільними і я можу сісти, що й роблю. Відсуваюсь якнайдалі від Давида, притискаюсь до дверцят, підігнувши ноги під себе. Вдивляюсь у темряву у вікні і намагаюсь викинути думки про те, як часто ми були в обіймах одне одного сьогодні. І як би не було соромно, та мені це сподобалось.

Через годину, коли ми вже давно за містом, машина раптом зупиняється. Я напевно задрімала, бо смикаюсь і широко розплющую очі. Оглядаюсь, та окрім темряви нічого ззовні нема.

- Давиде, заміни мене, - говорить Дем'ян. - Засинаю на ходу. Минулої ночі через Віку майже не спав.

- Зрозуміло, - хмикає Давид і виходить.

Крізь відчинені двері вривається морозний вітер і я міцніше обіймаю себе руками. Мить і на місці Давида з'являється Дем'ян. Він сідає так близько біля мене, що торкається стегном моїх ніг. Намагаюсь відсунутись від нього, але я й так притулена до дверей. 

- Розслабся, я не кусаюсь, - сміється Дем'ян, помітивши мої рухи. - Підсувайся до мене. Так буде нам тепліше.

- Мені було тепло вдома, у теплому ліжку, - відповідаю роздратовано. - Але дехто витягнув мене звідти. 

Кидаю злий погляд в спину Давида, хоч він цього й не помічає. Машина рушає з пробуксовкою, і повільно набирає швидкість. 

- Не злись. Тобі сподобається у горах. Зимою там дуже красиво, - дружелюбно говорить до мене Дем'ян. Він кладе на коліно гарячу долоню і я поспішаю її відштовхнути. Дотик наче випадковий, але я здригаюсь. - Сама винна, що їдеш з нами. Не здала б нас батькові, кожен би займався своїми планами.

- Я вас не здавала, - відрізую кожне слово окремо. - Це хтось зі сусідів. Але не я.

- Добре, ми тобі віримо. - каже заспокійливо. - Але вже нічого не зміниш. Ми теж не збирались проводити вихідні з новоспеченою сестричкою. 

Останнє слово він промовляє грайливо, наче дражнить. Схиляється ближче і торкається мого волосся, прибирає пасма з обличчя. Я завмираю вражена його діями. Його жест здається ніжним і турботливим. І хоч в напівтемряві я погано бачу його обличчя, та здається він усміхається. 

Машиною хитає вбік, і Дем'ян по інерції відсторонюється від мене. Я ловлюсь за ручку в дверцятах і з острахом дивлюсь вперед, в очікуванні побачити якусь перепону перед машиною. Але дорога пуста, а в дзеркалі заднього виду помічаю пекучий погляд Давида, котрий направлений на мене. 

- Брате, обережніше, не дрова везеш, - викрикує Дем'ян.

- Ти, здається, збирався спати, - відповідає той сухо.

- Збираюсь, - Дем’ян обертається назад і шукає щось в багажнику, дістає звідти щось об'ємне. - Ми з Мірою будемо спати. Ось накриємось тепленьким пледом. Правда, сестричко?

І це справді плед. Дем'ян розкриває його і вкриває себе та мене заодно. Тканина настільки м'яка і тепла, що я навіть не сперечаюсь, вкутуюсь пледом під саму шию. Скручуюсь калачиком і кладу голову на спинку сидіння, прикриваю очі. Поруч вмощується Дем'ян. Він випадково торкається мого коліна, потім руки, зрештою затихає. 

Потім я ще довго відчуваю на собі погляд Давида, але ніяк не реагую. Втома бере своє і швидко провалююсь у сон.

Потім сняться чоловічі голоси. Я їх знаю. Слів розібрати не можу. 

Різкий порив морозного вітру. Мене хтось підносить на руки. Холод в обличчя, а потім знову тепло. 

Я наче прокидаюсь, розплющую очі, і бачу чудернацькі тіні від слабкого освітлення. Вони рухаються, наче танцюють по чужих для мене стінах. 

Я притулена до теплого тіла. Вже знайомий запах обволікає та заспокоює. І я знову закриваю очі, бо повіки вмить стають дуже важкими.

https://booknet.ua/reader/zveden-zaboronena-gra-b448114?c=4926310&p=1