Пил потопу

. . . Тунель несподівано закінчився, обірвавши похмурий ланцюг вологих арок. Замість чергового вузького колектору перед нами відкрився колосальний, гулкий склепінчастий зал. Його вигнута стеля губилася десь у височині, у непроглядній темряві, що дихала морозом, а стіни йшли в обидва боки так далеко, що навіть вузькі, зфокусовані промені наших галогенових ліхтарів безпорадно розсіювалися в цій безкінечності, не дістаючи протилежного кінця. Спочатку мені здалося, що стіни величезного приміщення облицьовані якимось дивним сірим каменем — шорстким, матовим, що поглинає світло. Потім я зробив крок ближче й зрозумів свою помилку. Це були не кам'яні плити. Це були металеві таблички. Тисячі. Десятки тисяч. Можливо, сотні тисяч. . .