Мама мала приїхати на Різдво.

За тиждень до свят бабуся помила вікна, а я звільнила їй місце в шафі. Свої речі посунула на нижню полицю, мамину залишила порожньою. Бабуся сказала, що рано ще, нічого не відомо, але ставити назад футболки не змусила.

Потім мама подзвонила. Я саме робила уроки на кухні й відразу відклала ручку, та бабуся не дала мені слухавки. Довго слухала, кілька разів запитала, чи зовсім ніяк, а тоді відійшла до вікна й заговорила тихіше.

Зошит лишився відкритим. Коли бабуся повернулася до столу, я вже знала, що вона скаже.

— Не відпускають її Соломійко. Передачу пришле.

Можна було кивнути й дописати вправу. Але я сиділа, стиснувши ручку, і дивилася на телефон у бабусиній руці.

— А після Різдва?

— Та якби могла, то приїхала б.

 Бабуся погладила мене по голові й пішла ставити чайник. Я переписала останнє речення в зошит з домашньою роботою.

Коли ми їхали по передачу, мені все здавалося, що мама могла передумати. Знайти когось на заміну, купити квиток і сісти в той самий автобус. Не дзвонити нам, щоб зробити сюрприз. Я вже уявляла, що впізнаю її у вікні, ще до того, як водій відчинить двері.

На стоянці за автовокзалом було гамірно. Бабуся веліла триматися за її сумку й провела мене між машинами до автобуса. Біля відкритого багажного відсіку вже стояли люди, називали прізвища, чекали коли їм дають їх передачку. Чоловік у розстебнутій куртці складав коробки на асфальт і просив трохи розступитися.

— Коваль, — бабуся назвала наше прізвище. — Від Галини.

Водій перевірив напис на одній із коробок, відставив її й знову нахилився до багажу. Я дивилася повз нього, на відчинені двері.

З автобуса спускалася жінка. Спочатку побачила її чоботи, потім сумку, руку на поручні. Волосся впало на обличчя, і я подалася вперед, намагаючись роздивитися. Жінка прибрала його, озирнулася до когось у салоні й покликала дитину.

Я притиснулася до бабусиної сумки, пропускаючи їх.

— Ось ваша, — водій підсунув нам коробку. — Ще пакет має бути. Зараз.

— А маму ви бачили? — запитала я.

— Бачив. Сама передачку принесла.

Він уже шукав пакет, а я чекала, чи не скаже ще чогось, чи хтось допоміг їй, у що була вдягнена, чи просила передати мені привіт.

Бабуся розрахувалася, взялася за ручки й гукнула мене.

  Коробку ми несли вдвох. На боці, під прозорим скотчем, синім було написано моє ім’я: «Соломійці». Я встигла кілька разів провести по ньому пальцем, поки бабуся перехоплювала свою половину зручніше.

Вдома поставили передачу на кухонний стіл. Бабуся принесла ножа й обережно розрізала скотч, щоб не зачепити речі. Бабуся підсунула під вогку коробку газету.

Першими витягли каву й велику пачку макаронів. Потім цукерки, колготки, светр для мене. Бабуся розгорнула його, приклала до моїх плечей і сказала приміряти.

Светр був м’який, із дрібними ґудзиками біля горловини. Два я застебнула сама, третій ніяк не хотів пролазити в петельку. Уже збиралася покликати бабусю, але вона знайшла гроші в кишені джинсів і рахувала їх, відвернувшись до світла.

Я таки застебнула ґудзик і підійшла до бабусі.

— Гарно, — сказала бабуся, коли нарешті озирнулася. — Покрутись.

Я повернулася. Рукави закривали пальці, бабуся підгорнула їх і розправила светр на спині.

— Трохи підростеш — буде саме добре. Йди, подивися в дзеркало.

У коридорі пахло мокрим взуттям. На вішаку висіло моє пальто, нижче стояли бабусині чоботи з підкладеною під них ганчіркою. Я підійшла до дзеркала й підняла підборіддя, щоб роздивитися ґудзики. У мами тут, на шиї, була маленька родимка. Коли вона нахилялася застібати мені одяг, я могла торкнутися її губами. Мама сміялася й казала, щоб я стояла спокійно, бо ми запізнюємося.

Я опустила підборіддя. Ґудзик тиснув, але розстібати його не стала.

Мама зателефонувала надвечір. Бабуся ще не встигла покликати мене, а я вже стояла біля кухонного столу.

— Отримали, отримали, — сказала вона. — Усе ціле. Зараз дам.

Я взяла телефон обома руками.

— Мамо?

— Соломійко! Ну що, приміряла? Підійшло?

Вона говорила голосно, і я теж усміхнулася, хоча щойно зовсім не хотіла всміхатися.

— Так. Гарний светр.

— Ти ж казала, хочеш рожевий. Я дивилася, але там такий рожевий був, що аж очі болять. Цей кращий. До школи будеш носити.

Я сіла на стілець і потягнула рукав, розгортаючи бабусин підгин.

— Буду. Дякую.

— Цукерки пробувала?

— Ще ні.

— Спробуй ті, у золотих обгортках. Я тобі спеціально їх узяла. Тільки не їж усі відразу.

Бабуся поставила переді мною розкритий пакет і відійшла до плити. Вибрала одну цукерку, потримала, поки мама розповідала, що ще поклала, й тихенько розгорнула. Шоколад уже трохи розм’як у пальцях. Хотілося встигнути запитати, чи мама теж такі любить, але в слухавці почувся чужий голос.

Мама відповіла італійською. Я притиснула телефон міцніше й чекала, поки вона договорить.

— Доню, мені вже треба йти. Бабусю слухаєшся? Уроки робиш?

— Так.

— То молодець. Поцілуй її від мене. Я ще наберу.

— Мамо, почекай.

Вона замовкла.

Це можна було запитати відразу. Ще тоді, коли взяла телефон. Але я думала, спочатку розкажу про светр, подякую, вона почує, що мені все сподобалося, і тоді вже можна буде. Тепер мама поспішала, а я так і тримала цукерку над розгорнутою обгорткою.

— А ти коли приїдеш?

Бабуся обернулася від плити. Я дивилася на цукерку в руці й чекала маминої відповіді.

— Не знаю ще, доню. Треба подивитися, як тут буде. Може, на Великдень.

— А тоді тебе відпустять?

— Постараюся. Ну все, я побігла. Люблю тебе.

Я теж сказала, що люблю, і ще трохи потримала слухавку біля вуха, поки бабуся не простягнула руку.

Цукерка була солодка, з густою начинкою, яка прилипала до зубів. Мама мала рацію, смачна. Я старанно згорнула золоту обгортку й поклала біля пакета. Треба буде сказати їй наступного разу, що мені сподобалася. Щоб знала.

Бабуся запитала про вечерю. Я кивнула й потягнула до себе календар із краю столу. Перегорнула січень, за ним лютий. На березні зупинилася, але позначки не знайшла.

— Бабусю, а коли цього року Великдень?