— Вчора мене виписали з лікарні, Джул. — я ховаюсь глибше, намагаючись втиснутись у простір між спинкою і сидінням дивану. — Це заключення лікаря. Про мене.
Руки Джулії трясуться. Заціпеніння сковує її гарне молоде обличчя.
Кожен раз, дивлячись на неї, я захоплююсь її красою. Не дивлячись на вік, вона виглядає неперевершено. Із тих жінок, про яких кажуть “добре збереглась”.
Джулія, як смачне дороге вино — з роками стає смачнішою.
— Рейн… — з її губ злітає відчайдушний шепіт.
Джулія різко підривається з дивану. Її підпори стукають по підлозі. Гудок.
— Анно, будь-ласка передзвони клієнтам і перенеси записи. — з динаміків до мене доходить ледь вловимий жіночий голос, але слів не розберу. — Ні. Непередбачені обставини. Це конфіденційна інформація, Анно!
Джулія кидає на стіл смартфон. Її кроки стають ближчими.

Вона підходить до мене.
Піднімає мою голову, сідає і кладе назад на свої коліна.
Рукою погладжує передпліччя, а я вже тихо плачу.

Краплі падають на її бежеву спідницю. Але це зараз зовсім не важлива річ у її житті. Я усвідомлено не плакала з тих пір, як Кейлан забрав мене з камери тортур, бо…
Як ніколи мені хотілось поплакати тільки у мамине плече. Ми з Джулією стали досить близкими. Не настільки, щоб я могла вважати її другою мамою, але настільки, щоб я могла просто поплакати без будь-яких питань, без слів “заспокойся, все буде добре, чого ти знову ревеш”. Просто плакати. Уявляючи, як кожна випущена сльоза — один на крок на шляху до зцілення