" ПІД ЗЛИВОЮ "

Я дивилася на нього крізь пелену сліз, які розмивали його силует:

- А як же ми?

Він заплющив очі. Наче сам не виносив цього факту, що ми більше не будемо разом, наче саме цього простого питання він боявся найбільше у світі.

- Не знаю…

Я відчула, як останні стіни мого захисту руйнуються.

- Я не хочу життя… без тебе, - мій голос тремтів і зривався на шепіт. - Я просто не вмію без тебе, Алексе.

Він різко повернувся до мене. Його великі, теплі долоні обережно торкнулися мого обличчя, збираючи пальцями сльози.

- Послухай мене. Подивися на мене, Міро.

Я мовчала, задихаючись від болю.

- Ти сильніша, ніж думаєш. Ти впораєшся.

- Не без тебе… - сльози вже суцільним потоком котилися по моїх щоках. - Алекс… будь ласка…

Він рвучко пригорнув мене до себе. Так міцно, наче намагався втиснути у власне тіло, наче боявся, що якщо відпустить хоч на секунду - я просто зникну. Я уткнулася носом у його шию, вдихаючи його запах, і слухала швидкі, важкі удари його серця. Такі знайомі. Такі рідні.

І вперше в житті я всією душею зненавиділа час.