– Офеліє, чому ти не обрала інший шлях? Невже тобі було так нестерпно боляче?.. Невже він став твоїм світом, стерши саму тебе, забравши твоє Я? Дівчинко… як мені тебе шкода…

Сльози текли по щокам, розмивали Марії картину озера. Більше не було чорної безодні – перед Марією розверзлась синя щільна вода і квіти… багато-багато білих квітів. А серед них дівчина в білому… Чорне довге волосся плуталося у воді, а їй було не до нього. Вона дивилася прямісінько на Марію і гірко усміхалася.

– Біжи, – прошепотіла їй. – Не дивися так довго у воду. Вона не заспокоєю. Не зцілює. Вода заманює. Вона ламає. – Голос дівчини ставав гучнішим, зірвався на крик: – ВОДА ТЕБЕ ВБ’Є! ТІКАЙ НЕГАЙНО!

"Покохай мене"