Шум бару залишився за спиною. Я неквапливо пішов вузьким, трохи вигнутим технологічним коридором, що імітував міську вулицю, коли позаду почув те, чого й хотів, — легкі кроки. Я не став смикатися чи хапатися за паралізатор — роки служби в штурмових підрозділах привчили чітко відрізняти справжню загрозу від грамотного «контакту». У рухах переслідувача не було агресії. В них я відчував лише професійну обережність.

Нарешті зі мною порівнявся невисокий худорлявий чоловік у засмальцьованій куртці з нашивкою техніка. Він навіть не повернув голови в мій бік, продовжуючи йти поруч і дивлячись прямо перед собою.

— Чув, що ти говорив у барі, капітане, — тихо, собі під ніс, промовив він. — У тебе гіпотетичний інтерес до згорілих колоній і втрачених даних… чи цілком конкретний?

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло