Завиває вітер, жене небом — фіалково-синім у сутінках — хмари-мандрівники, і шкрябається в скло гілка старої липи, немов пазури якогось дивного звіра. Горить свічка всередині вирізаного гарбуза, змушуючи дух Джека вищиритися в хижу темряву, що повзе з пагорбів.
Жаско.
Холодно.
І чути далекий гавкіт диких псів — то осінній гон збирає загублені душі. Кажуть, якщо хто стане на його шляху, тому довіку не повернутися до людей. Слабкого — розірвуть на шматки, сильного — заберуть із собою.
У дитинстві Еллін мріяла не про принца і бали, як усі її сестри. Вона хотіла заступити шлях Королю Самайна.
Але все це лише казки. Старі легенди. Немає нічого. А свічки й охоронні амулети — лише традиція.
Цієї осені ніч мертвих Еллін довелося зустрічати самій — батьки з сестрами поїхали в сусіднє містечко Кентербері, на ярмарок, та й залишилися там через негоду. І Еллін тепер шкодувала, що не поїхала з ними. Не духів і привидів вона боялася — а розбійного люду. Раптом дізнаються, що одна вона зараз? Не врятують ні засуви, ні рушниця батьківська — та й не вміє Еллін стріляти.
Вона схопилася з лавки, взяла на кухні ніж і, затиснувши його в руці, повернулася до віконця. Рука тремтіла. Скло відбило вузьке обличчя Еллін з блискучими очима — перелякана вона.
І вона притискає ніж до себе, спрямувавши вістря в підлогу, і з губ зриваються замовляння...
Стукіт у двері — сильний, квапливий.
Наполегливий.
Еллін тремтить, стискаючи рукоятку ножа до судом у пальцях, мовчить, але зрадницька свічка в гарбузі чітко вказує, що в домі хтось є.
— Господиня! Відчини! — гарчанння за дверима. — Поранений я, впусти, а то замерзну або кров'ю стечу!
Еллін мовчить.
Стук. Гуркіт. І двері відчиняються, зірвані засуви, і разом з опалим листям, що пахне вогкістю і лісом, — на порозі завмер чоловік. Сорочка в крові, без плаща він, а чоботи високі, зі срібними пряжками — але в багнюці, в рясці болотній. Зі шляхетних гість нежданий, це відразу видно — мереживо на сорочці тонке, на поясі гаманець важкий. А обличчя бліде, під очима тіні залягли.
Упав на порозі, майже не дихає.
Еллін кинулася до нього, ніж відкинувши, дотягла сяк-так до вогнища — там тепліше, і двері прикрила. Але засув зірваний, страшно... Кочергою підперла та полінами.
— Дякую, — шепоче гість, а в самого в очах — інший світ уже світиться зеленими вогнями Самайна. Вмирає чоловік.
— Не приїде лікар цієї ночі, а я можу тільки пов'язку накласти. — Еллін дивиться на нього розгублено, не знає, як бути їй. Гарний гість її — обличчя ніби з каменю виточене, ніс прямий, підборіддя гостре, а губи — тонкі, зараз покусані до крові. Боляче йому, мабуть.
— Не допоможе мені лікар, мене залізом поранили, — підвівся на лікті, дивиться пильно, а за спиною полум'я вогнища танцює, звиваються його вогняні пелюстки. — Мене врятувати може тільки одне — поцілунок.
Залізом поранили. Поцілунок.
Відсахнулася Еллін, зрозумівши, хто до неї непроханим гостем завітав. Подумалося — ніж залізний біля вікна. Захистить. Але чи потрібно боятись? Недарма кажуть — бажай, та бажай обережно, бо мрія твоя збутися може. Але ж не ходила вона в ночі, не шукала зустрічі. Чому з'явився?
— Врятуй мене... — шепоче, а в самого в очах — беззоряна дика ніч чаклунська, от-от Безодня відчиниться та потягне.
Як уві сні, присіла Еллін, спідниці по підлозі розплескавши, схилилася до гостя... і тільки-но губи її з його зустрілися, як вітер здійнявся, закружляв обох, а туман від світу смертних відгородив.
...Кажуть, поруч із Королем Самайна відтоді на вороному коні Еллін їздить — чорні очі її, темні її коси, виблискують перли на сукні, а вінець — із льоду виточений. Збулися її бажання.
І не шкодує вона про те.