Що там з особистими кордонами у дитини, яка зростає в родині деспотичного батька? Зазвичай дуже погано все. Це пастка, з якої вихід або змиритися, або протестувати. Алан Тейлор для себе вибрав третій варіант. Він змалечку стояв насмерть за те, чого принципово робити не бажав. Таких речей було небагато, тому батько давал дозвіл на чергову "примху" сина в обмін на те, що  Алан погоджувався та робив, як скаже Джордж Тейлор у важливих для батька моментах. 

Про яку любов тут можна казати? Життя нагадувало поєдинок з фехтування, коли кожен з учасників пильно слідкував за суперником, намагаючись не пропустити помилку, для обернення її на свою перемогу. Про своє дитинство Алан згадує, як  про нескінчений виснажливий рух до міфічної мети, яку встановив його батько. Колись він навіть спитав: - Ти думаєш, я подорослішаю, та буду тобі за це вдячним? 

І отримав у відповідь: - Меня не потрібна твоя вдячність, мені потрібна твоя слухняність. 

Але в цьому є свої плюси. Алан дуже рано став розуміти, чого саме він хоче, які в нього прагнення та мрії. Тому не дивно, що вже з п'ятнадцяти років хлопець сам заробляв собі спочатку на дрібні примхи, а потім  хобі перетворилося на власну фірму. Алан дуже рідко каже "ні", але при цьому примусити пілота-навігатора робити те, що йому не подобається, дуже складно. Дізнатися більше можна в книзі "Заповіт везунчиків" https://booknet.ua/reader/zapovt-vezunchikv-b447926?c=4923086&p=4 та "Протистояння везунчиків" https://booknet.ua/book/protistoyannya-vezunchikv-b455448

А як у вас с власними кордонами? Можете відстоювати?