Я сидів у пілотському кріслі, спостерігаючи, як на головному проєкційному екрані з безликої точки розгортається модель вільної станції місцевої системи зорі Омега-Сід.

Вона не мала нічого спільного зі стародавніми дослідницькими модулями чи акуратними науковими супутниками. Це була колосальна, похмура споруда у формі гігантського тора — металевого «бублика», оброслого хаотичним місивом сонячних панелей, ферм, шпилів зв’язку та антенних полів. Станція оберталася навколо своєї осі, створюючи відцентрову силу: люди всередині ходили по зовнішній стінці кільця головами до центру. Щоправда, це була не перша станція такого типу, на якій мені доводилося бувати. Радіус таких «бубликів» настільки величезний, що зсередини підлога під ногами здавалася абсолютно пласкою, а сама станція більше нагадувала вузьку міську вуличку, затиснуту між багатоповерховими технологічними блоками.

На зовнішньому периметрі, наче нарости на давньому молюску, височіли численні швартувальні шлюзи та стикувальні палуби.

— «Колібрі», говорить диспетчерська вежа станції «ОСА-3», — озвався хрипкий, прокурений голос із динаміка зв’язку. — Ідентифікаційний код отримано. Збір за захід на посадку та стоянку до трьох діб — стандартний. Готові прийняти?

— Підтверджую, «ОСА-3». Запитую стикування в технічному секторі, — відповів я, переказавши кредити на вказаний рахунок.

Читати далі: Другий шанс. Чуже тіло