Сьогодні діє гарна знижка на книгу Друг брата. Одержимий та небезпечний 

- Привіт, - зупиняюсь при вході. - Що смачного готуєш?

- Пюре і салат готові, досмажую курячі крильця, - оглядається, перевертаючи їжу на пательні. - Як пройшов день?

- Нормально, - присідаю за стіл. - А твій? Голова не болить?

Іван важко зітхає і повертається до мене:

- Слухай, Єво, пробач за вчорашнє. Це мав бути твій день. А я все зіпсував.

Бачу в його очах каяття і тепер ще більше хвилююсь за нього.

- І ніколи тебе таким не бачила, - встаю і підходжу до нього, беру його за руку, щоб створити ближчий контакт. - Іване, розкажи, що з тобою. Що тебе мучить? Я знаю, що щось сталось у столиці і я не маю спокою, коли бачу тебе таким розгубленим.

Він відводить погляд, але руку не висмикує. І я маю надію, що він все ж таки розкаже. 

- Я просто бовдур, Єво, - каже дуже тихо. - Я думав, що розумний і передбачуваний. Але насправді — я ідіот. Та я все виправлю і не дозволю, щоб ти постраждала.

Його слова мене ще більше лякають. Смикаю його за руку, змушую глянути на мене. 

- Іване, скажи мені в чому справа, - благаю, відчуваю як ноги тремтять. - Не змушуй мене мучитись у невідомості. Цим ти не робиш краще.

- Так, так, - погоджується і повертається до плити, вимикає газ, бо курка вже почала підгоряти. Він говорить не відразу, наче почати для нього дуже важко. - Єво, я винен дуже великі гроші. Це все, що я можу тобі сказати.

Вражено видихаю і прикриваю рота руками. Не можу повірити, що це могло статись з Іваном, адже він завжди такий відповідальний. 

- Як? Що сталось? - ноги не тримають, тому відходжу і сідаю на стілець.

Не відчуваю свого тіла, здається я марю. Ми у боргах і це найбільший мій страх. Скільки раз я бачила, як плаче Ліза через брата, котрий постійно комусь винен. І глибоко в душі була впевнена, що з нами такого не станеться. Адже мій Іван серйозний чоловік. Відповідальний.

- Я вклався в одну справу. І мене кинули, - опускає голову. Його навіть соромно на мене дивитись в цю мить. - Більше я нічого не скажу. Тобі це не потрібно знати. І з цієї проблеми я виберусь сам, ти не повинна за це хвилюватись.

- Ми не втратимо квартиру? - запитую тремтячим голосом.

- Ні, - та його голос не дуже впевнений.

- Скільки? Іване, скільки ти винен? - від напруження стискаю руки в кулаки, нігті врізаються у шкіру. І фізичний біль трохи перебиває душевну.

- Майже мільйон.

Здається мені почулось. В голові паморочиться, а перед очима все темніє. 

Мільйон. Ці сім літер крутяться в голові, як сирена тривоги. 

Це неможливо.

Це якась помилка.

Але глянувши на брата, розумію, що він не бреше. Ми в повному лайні. 

Я розумію, що ця новина гірша за найстрашніший жах із моїх снів. Бо це – реальність.

Це непідйомна сума. Її не заробиш і за все життя.

- Як ти міг? – з горла виривається схлип. В голові вже крутиться, що ми скоро опинимось на вулиці. - Іване, чим ти думав?

- Я думав, що все вигорить і ми покращимо своє становище, - виправдання зараз звучать жалюгідно.

Не можу зараз дивитись на брата, тому тікаю.

Вискочивши з кухні, я ледь не врізаюсь у Дена.

Він тільки-но вийшов з ванної — з мокрим волоссям, рушником на плечах, босий і до біса спокійний. Каплі стікають його торсом, сповзаючи по ідеальному пресу. На ньому лише спортивні штани, які тримаються, здається, з останніх сил.

- Все добре? - питає, помічаючи мій стан. Його погляд змінюється, стає серйознішим.

- Відійди, - кажу різко, і голос тремтить. Не знаю, від злості чи від страху.

- Єво...

- Не зараз! - майже кричу і пробігаю повз нього до дверей своєї кімнати. Але він встигає схопити мене за руку. Несильно, м’яко, але досить, щоб зупинити. Розвертає до себе, заглядає в очі.

- Що сталося?

Я відчуваю, як у грудях усе стискається. Розуміння нової реальності нестерпне. Я на межі. Забула як дихати.

- Іван все мені розповів! - виривається з мене. - Він весь в боргах. Ми у боргах! Ми можемо все втратити! Житло, нормальне життя... усе! Не розумію, як могло це статись.

Він мовчить. Його погляд стає темнішим, серйозним. І раптом він робить крок ближче, а я не втримуюсь і спираюсь чолом в його вологі груди. Він кладе руки мені на плечі і на якусь мить я відчуваю себе в безпеці. Наче окутана теплом і надійним захистом.

- Він розказав, куди вкладався? - тихо питає. - Розказав тобі все?

- Ні... Він нічого не сказав, лише про борг. Але ти щось знаєш, так? - пульс у скронях б’ється шалено. Піднімаю голову і зустрічаюсь з напруженим поглядом. - Скажи мені правду. Чому ти тут, Ден? Просто друг? Чи є щось, чого я не знаю? Що за справи ви крутите?

Він не відводить погляду.

- Єво, я друг твого брата і я хочу допомогти йому. Все буде добре. Вір у це, - його голос такий лагідний, такий спокійний, що здається гіпнотизує. - Ти не повинна ні за що хвилюватись. Це чоловіча справа і ми з усім розберемось.

Вперше за ці дні я дивлюсь на Дена трохи по-іншому. Більше не з підозрою. Я бачу в ньому підтримку і дуже хочу вірити, що він має рацію, що все буде добре. 

Киваю, скліпуючи вологу з очей. Ден торкається моєї щоки, обережно витирає сльози і усміхається.

- От і добре, а тепер ходімо, скуштуємо приготовану вечерю Івана.

Їсти не хочеться, але я все одно йду з ним. 

https://booknet.ua/book/drug-brata-oderzhimii-ta-nebezpechnii-b436424