- Принеси жарину.

Я підійшов до печі, хоч то й одразу було видно, що в хаті не палилося. Бо літо. Як я й думав, кілька вуглинок серед попелу були давно холодні. Цьому я був давно вчений, тож узяв один з них на долоню і підніс босорці. Доки ніс, вуглинка на долоні розгорілась. Прабаба так само взяла її просто пальцями і розкурила люльку.

- Нашого роду, - гмикнула і відкинулася назад. – Ти виріс і хист твій теж. Тінь тебе наздогнала. Без гніву сказав, а по твоєму слову зробилося.

- Я не хотів.

- Тепер думай. Яку силу зможеш забрати, коли в голос ввійдеш. Сильнішим за вуйка будеш вже за рік, за два. Коли волю матимеш міцну.

- Для чого така сила? Вуйко казав, що мій хист трапляється рідко. То вже в когось був, що він робив? Можна слово назад забрати, щоб Марійка знов говорила?

Прабаба довго мовчала. Вже й люлька давно не курилася, а вона все дивилася перед собою примруженими очима.

Цілу ніч я заледве склепив очі. Дивився крізь шибку на зірки, що прозирали крізь гілки старої яблуні. Слухав, як в лісі кричали дивними голосами мавки, а чи може жаби. Одна, здається, сиділа коло самого порога і крізь відкриті двері було видко, як відбивається місячне світло від тьм’яних булькатих очей. Всередину зайти нічого не могло – кожен мольфар здатен замкнути вхід до своєї хати, тому я не боявся. І лиш розглядав лісову нечисть, що підібралася зовсім близько.

В сусідній хаті спали матір з Марічкою. Взнавши, що можу зняти власні вроки, мені полегшало. Цілу ніч до рана я уявляв, що би робив з тою силою...

читати тут...