Дивно, але на початку написання кожної своєї книги, я не вірила в жодну з них. Був і бар’єр першого речення і загалом першого розділу.
Історія в голові вже вималювалася від початку й до кінця, а віра затьмарювалася страхом.

Я сама собі не вірила, що зможу коли-небуть довести справу до кінця - написати хоча б одну книгу! А потім їх стало раптом аж п’ять.
Зараз я працюю над шостою історією і це дивне відчуття невіри у власні сили досі присутнє.

Чому ж так стається? Я, насправді, не знаю відповіді на це запитання. Я щоразу оцінюю масштаби роботи та просто на мить видихаю - завмираю, ніби у ступорі. Уявляю той об’єм матеріалу, який треба знайти; кількість фактів, які необхідно перевірити; інформацію, яку бажано підтвердити - і часто думаю: а чи зможу я замахнутися на щось аж настільки грандіозне?

Однак, в якусь секунду стається диво. Я називаю це натхненням, спалахом світла в голові, ідеєю, що виривається назовні і бажає бути записаною - та починаю творити.

Пишу щодня. Поступово. Хоча б кілька речень, хоча б один абзац чи окрема думка, але вони обов’язково мають бути записані. І от, проходить час, а обкладинки до усіх моїх п’яти історій вже не поміщаються на екрані комп’ютера.

Хіба ж не чудово?
Тоді з’являються перші читачі, вподобайки, перші відгуки та коментарі. І мені знову й знову хочеться продовжувати творити далі…

Поділіться своїми думками. Чи бувала у вас подібна невіра у власну працю та як ви з нею впоралися?