…Нагодувавши охорону, Лідія Антонівна причепурилася: розправила фартух, підтикнула шпильки під шиньйон, оглянула своє відображення в начищеній до блиску таці й залишилася задоволена. Краще вже не буде, все ж таки вік. Хоча для своїх років вона ще хоч куди! І буфетниця покотила візок із тацею до <…> полковника її мрій. У її бік він, як завжди, не дивився й на смачні запахи не спокушався. Що ж, під'їдемо ближче.

Не врахувала вона лише одного: за кількістю небезпечних для життя перешкод у вигляді дротів підлогу можна було сміливо порівнювати з мінним полем. Чотири колеса візка поворот подолали благополучно, а от тоненькі підбори буфетниці не впоралися, скерувавши господиню у вільний політ із криком:

— А-а-а-а!

Просто в бік тієї самої людини, в чиїх обіймах вона мріяла опинитися. Але ж не з підвернутою ногою! І не зі з'їхалою набік зачіскою!

— Матінко рідна! — розплакалася поважна жінка, мов школярка, не помічаючи, що саме він метушливо й дбайливо вмощує її у своє крісло та ніжно обмацує підвернуту щиколотку.

Для цього полковник обережно вийняв ногу баби Ліди з туфельки і так і залишив її у своїх руках, продовжуючи розминати забите місце, стоячи перед жінкою навколішки й примовляючи:

— Все буде добре. Все минеться. Перелому немає...

... тож полковник виявився єдиним і неповторним лицарем без страху й докору, в очах якого тепер читалася рішуча готовність до самопожертви.

Зрештою, яка різниця, хто тебе потребує: планета чи жінка?

Запрошую до "Божевільного Дня" — зображення клікабельне.