Привіт усім моїм дорогим читачам!

Сьогодні я пишу цей допис із якимось особливим, трепетним і водночас неймовірно полегшеним серцем. Книга «Поговоримо, Господи?» добігла свого кінця. Для мене це не просто черговий твір чи вигадана історія — це шматок життя, випалений на папері, це щоденник болю, розчарувань і водночас тихого, незламного порятунку.

Коли я починала викладати ці розділи, багато хто з вас запитував, чи це автобіографічно, чи справді можна витримати стільки випробувань і не зламатися. Так, більшість із того, через що проходять герої, — це відгомін нашої власної реальності. Це історія про те, як один момент може перевернути все догори дригом, як борги, зрада найближчих людей і крижана самотність намагаються розчавити тебе під своєю вагою.

Це книжка про ненависть і прощення. Про те, як важко бути сильним, коли навколо тебе руйнується світ, а ти змушений тримати штурвал, бо більше нікому. Про те, як болить за тих, кого любиш, і водночас як важко пробачити їм їхню слабкість.

Але найголовніше — це історія про світло в кінці тунелю. Навіть коли здається, що виходу немає, що ти загнаний у кут і лишився сам на сам із нічним небом, завжди є щось, що дає сили зробити ще один крок. Віра, внутрішній стрижень і надія на те, що одного дня ти зможеш розправити крила і піти у своє вільне, чисте життя.

Я хочу щиро подякувати кожному з вас, хто пройшов цей шлях разом зі мною. Дякую за ваші коментарі, за підтримку, за те, що розділяли ці емоції, плакали й вірили разом із героями. Ваші відгуки були тим самим рятівним ковтком повітря в найважчі моменти.

Історія «Поговоримо, Господи?» завершена, але шлях триває. Попереду — нові сюжетні лінії, нові емоції та нові книжки.

Дякую, що ви є у мене. Обіймаю кожного! ❤️