А головний «бій» розгорівся у відділі плитки. Для кухонного фартуха я побачила її! Невелику, витончену мозаїчну плитку з тонким візерунком у вигляді виноградних лоз і соковитих грон.

— Дорога якась, — насупився Тарас, вивчаючи цінник, а потім поглянув на формат. — І викладати цю дрібноту між великими квадратами на стіні — ще той геморой для хлопців. Замучимося рівень виводити.

— Я хочу саме її, — тихо, але дуже щиро сказала я, притискаючи одну плитку до грудей. Голос несподівано здригнувся. — У мене вдома… в Італії, на кухні у бабусі була точно така сама. Запах випічки, сонце у вікні й ці лози на стіні… Це як шматочок мого дому, розумієш?

Тарас завмер. Його піддражнювальний тон миттєво випарувався. Він подивився на мене — уважно, тепло, без тіні єхидства. Нахилився, забрав плитку з моїх рук, сам акуратно поклав у візок і повернувся до продавця-консультанта, який ходив за нами хвостиком, побачивши оптових клієнтів:

— Порахуйте квадратні метри на фартух. І клею візьміть із запасом для дрібної плитки.

Я вдячно усміхнулася йому, відчуваючи щире тепло в грудях від того, що він не став сміятися чи переконувати мене.

Читати Кохання з витримкою. Норовлива для Тараса