Вітаю, шановне творче товариство! Маю таку звичку – заглядати на сторінку автора, який приєднується до гурту моїх підписників. Оповідання

Ілларія Вейлар Кав'ярня останнього листка 

я прочитала двічі. Спочатку вухами, потім очима. Зазвичай, я так не роблю.

На перший погляд, нічого такого, про що не пишуть зараз у листопадову пору. “Золоте листя”, “маленька кав’ярня”,  “осіннє небо й силуети дерев, чиє листя нагадувало розсипані по гілках монети” (листя-монети зустрічаю вперше). Далі - “свіжозмелена кава, ванільна випічка, запах старих книжок” і музика. І господиня, яка знає постійних відвідувачів. А бордове пальто, як у Марти, у мене є. І каву з вершками, як і Марта, я не люблю. І героїня сідає за столик біля вікна з горнятком чорної кави без цукру... Хто з нас не сідав? І чекає... Хто з нас не чекав?... І тут стоп. Для мене тригер номер один. Чекання. Марта чекає 70 років. Просто приходить в одне й те саме місце й чекає. Не знаю, як ви, а я живу у стані, коли чекання є фоном.

Тригер номер два. Можливість зробити інший вибір в минулому. Просто з’являється симпатичний офіціянт і пропонує горнятко з кавою, хоч ваше замовлення вже виконане. Перед вами вже стоїть запашна гаряча кава. Але на порцеляновому блюдечку офіціянта лежить лише золотий осінній листок, якого не торкнулося тління. І цей листок – запрошення. Не скажу куди. Не скажу, за яких умов. Не скажу, за яку ціну. Завітайте до авторки і почитайте.

Це невеличка оповідь схвилювала мене. Своєю непоказною таємницею, теплом, щирістю. І сподіванням. Ясна річ, що оповідання про кохання. Ясна річ – про сум за юністю. Ясна річ – про жаль за втраченими можливостями. Але для мене про правдиву віру, що змінити життя можна у будь-яку мить.

Дякую автору за читацьке та емоційне задоволення.