Пил потопу

. . . Я повільно підійшов до будівлі.

Це була масивна споруда з потемнілої від вічної вогкості червоної цегли, яка пригнічувала своїми масштабами й була наполовину поглинута диким лісом, немов величезний доісторичний звір, що вирішив упасти тут у вічну сплячку. Плющ і дикий виноград обвивали вибиті віконні отвори, мов колючий дріт. У деяких місцях рослини настільки щільно закривали стіни, що цеглу взагалі неможливо було побачити.

З глибоких, розірваних тріщин у кладці росли молоді берези. Тонкі стовбури пробивалися крізь каміння, розсовуючи його корінням. Повільно. Рік за роком. Без наказів і дозволів.

Я торкнувся долонею стіни. Цегла була холодною й мокрою. На кінчиках пальців залишився темний червоний пил. . .